РОЗДІЛ 11. ПРОМЕНАДНИЙ КОНЦЕРТ.

11 травня 1941 року.

Запис, знайдений жителем Лондона в руїнах Квінс-холлу:

«Настав смутний час, але ще гірший час настане тоді, коли війна закінчиться – зараз ми знаємо, що очікувати від нашого часу, що на нас чекає завтра, але коли війна закінчиться, на нас чекатиме тільки невідомість і невизначеність. Старий світовий порядок звалився, а новий ще не споруджений – щось схоже відбувалося тоді, коли Перший Рим уперше вважав себе вищим за інші державні утворення в цьому світі, а тому найбільш відкритим, а відповідно і найбільш жорстоким, чином почав нав'язувати тому світу власну волю... Ні! Все, що відбувається, – аж ніяк не сон! Ми це усвідомили давним-давно – нас занурили у вир реальності ті самі ракети, які не тільки руйнували наші будинки, а й, що куди жахливіше, позбавляли нашу націю синів і доньок! Усі ці крики і стогони аж ніяк не уявні – їм передував безжально розрізаючий плоть безмовності гострий свист. А втім, у цьому свисті мало хто розрізнить голос наших політиків, але він там найбезпосереднішим чином присутній – він є в кожному свисті ракети та пострілі автомата, але його аж ніяк немає в кожному схлипі матері та в кожному ударі молотка по кришці труни. Щодня вони, піднімаючись на трибуну, розповідають нам про якісь незримі цінності, ідеали та принципи – у цю годину ми бачимо й відчуваємо те, що матеріальне, на відміну від того, що ми змушені, нематеріальне, захищати. Навіщо мені мої права, якщо я буду мертвий? Якби політики справді турбувалися про мої, втім, як і про права всіх інших громадян, то вони ніколи не допустили б того, що відбувається нині – їхнє власне політичне виживання для них важливіше, ніж життя мільйонів, ніж життя цілих народів! А що ж ми чуємо щодня з висоти трибун? Чи не те, що вони турбуються про благо народу? Вони не бажають розмірковувати про причини – їм важливі результати і заради цих ефемерних досягнень вони готові встелити, немов квітами, трупами собі дорогу до абсолютної влади – дорогу, яка на їхню думку веде в рай, але по факту ж вона спрямована в саме серце пекла! Немов блохи на живій плоті, на плоті народів, вони спрямовані до власного благоденства – тим складніше їх скинути, чим більше вони перебувають у тій плоті, встромившись у неї, немов достославний меч короля Артура в древній камінь».

Запис, знайдений жителем Лондона в руїнах Квінс-холлу:

«Сьогодні на вулиці панує дивовижний час – час, коли одні можуть цілком собі в межах чинного нині закону зводити давні рахунки з іншими: тим, хто здобув хоч трохи влади в його надрах, воєнний час у багато разів примножує вплив, амбіції та дію природних інстинктів – люди стають справжніми тваринами, а тварини на їхньому тлі людьми. Ще вчора нам розповідали про благоденство, а сьогодні ми думаємо про те, чи вдасться нам вижити і зберегти своє життя хоча б до завтра... Той, хто захищає фашизм при владі, сам стає нічим не кращим за фашистів, і той, хто готовий гинути за це сам і, що ще куди страшніше, знищувати з цієї причини інших людей, і справді невиправно божевільний! Страх панує на кожній із вулиць нашої держави – від нього не сховатися нікуди, на відміну від людини, ракети або ж танка: він переслідує нас усюди – навіть тоді, коли ми перебуваємо у своєму ліжку... Усе сильніше і сильніше нас примушують вірити в те, що перемога як ніколи близько і поруч – вірити під дулом пістолетів, автоматів і танків: чим більше дій вони роблять для того, щоб змусити нас повірити, тим менше ми віримо... Але що найбільш жахливо, так це те, що в руках подібного роду людей перебуває нині стилос історії, а креслять вони свої тексти, твори та картини на живій плоті Землі, що безперервно здригається, кров'ю... Сильні падали духом, слабкі ж ставали сильними або, що найчастіше, болісно гинули – ось який нині панував час: зовнішні події внутрішньо змінювали людей – вони не могли не змінюватися. Незалежно від того, наскільки міцний метал був наріжним каменем їхнього єства та сутності, температура того, що відбувається, була настільки висока, що жоден матеріал нездатний був встояти перед її натиском... Минулий світ нам уже ніколи не повернути – тепер я чудово розумію тих самих надзвичайно талановитих авантюристів, які після панування інквізиції намірилися відтворити античність: я усвідомлюю повною мірою їхній сум, коли їм вдалося зрозуміти, але не прийняти, що той бажаний і запашний світ, світопорядок уже назавжди доля минулого».

Запис, знайдений жителем Лондона в руїнах Квінс-холлу:

«Війна – це не конфлікт, не скандал і не сварка: це цілком контрольоване й усвідомлене змагання військово-промислових комплексів – плацдармом же для цього змагання слугують найбільш схильні або ж схильні до якоїсь незгоди країни... вони щось на кшталт Колізею або ж футбольного стадіону, де б'ються аж ніяк не гладіатори на гострих, а тому й смертоносних, мечах, а патриції на мечах паперових і словесних... А можливо більш доречно порівняти війну з твором? Тоді це твір якого сюжету? Випадкового чи продуманого? Що це? Потік думки, почуття і свідомості або ж чудово продуманий автором план? Якщо так, то чи справді військово-промислові комплекси його автори? А можливо... все-таки війна – це неконтрольований сюжет? Сюжет, чий потік жодним чином нездатний змінити автор – це схоже на те, як маленькі хлопчаки розпалили багаття, полум'я якого згодом спалило тисячі гектарів землі, лісу, села та міста: чи бажали вони таких наслідків? – безумовно, ні! Чи могли вони подібне передбачити? – безумовно, так! Кілька хлопчаків, в ім'я власної забави, своїми діями знищили те, що створювалося століттями!.. Знищивши неусвідомлено живе, усвідомивши масштаби трагедії та того, що сталося, ці хлопчаки вимагають до себе жалю – не до того, що було зруйновано, а до себе! Чи не вершина це людського цинізму та егоїзму? Вони кричать, волають про новий справедливий світопорядок, ґрунтом для якого мають стати, не тільки в їхній запаленій свідомості, а й, що куди жахливіше, насправді, мільйони трупів ні в чому не винних людей – що ж, «гідна» матерія для зростання «добрих» плодів! На трупах не спорудиш благоденство народу, подібно до того, як не спорудити на болотах палац Нерона!.. Але і це мине – війна закінчиться, як і все в цьому світі: нам залишаться тільки спогади, подібно до того, як залишаються вони нам від молодості – та й хіба не є всяка молодість війною, а всяка війна молодістю?.. молодістю і незрілістю справді людської цивілізації...»