РОЗДІЛ 10. УСВІДОМЛЕННЯ КОРДОНІВ.

10 травня 1497 року.

Текст, написаний Амеріго Веспуччі вранці під час подорожі до Нового Світу:

«Море безжальне до всіх, втім як і сама природа. Йому байдуже те, наскільки ти багатий – якісні та кількісні характеристики твого багатства: подібно до лева, пантери або ж гепарда, у пориві інстинктів воно здатне в єдину мить розірвати тебе, нехай до тієї хвилини воно і було щогодини ніжним і ласкавим. Море, як і історія людства, цілком сповнене хитромудрими енігмами – ми ж, люди, так зухвало намірилися розплутати цей клубок Аріадни, цей гордіїв вузол. Як же все дивовижно взаємопов'язане в цьому світі – дивлячись угору, на небо, тут, на морі, ми безпомилково ведемо наші судна до визначеної мети – немов мрійники і філософи, керуючись чимось зримим, але не факт, що має фізичну оболонкою і плоттю, ми йдемо за тим дороговказом, який, можливо, всього лише гра нашої уяви: і ми не програємо – довіряючись мріям, маренням, бажанням і, що найважливіше, Богу, ми завжди здобуваємо славу, успіх і тріумф. Море! Воно і справді заслуговує на порівняння зі сходами в усякому королівському палаці Європи – сміливі й зухвалі деруться ними вгору і вони нездатні через свою природу відмовити їм у цьому піднесенні, але варто тим лише одного разу проявити слабкість духу, вони одразу ж із крайньою безжальністю скинуть того, хто так наполегливо підноситься, на самий низ: перебування в морі – це перебування на війні, де хвилини затишшя змінюються бурею куль, снарядів і картечі... як і будь-яка вона, море здатне в єдину мить солдата зробити генералом, а генерала зробити солдатом... принаймні в сучасну епоху – час післясмаку благородного лицарства і доброчесного християнства. Море! Дивлячись нині на його плоть, я усвідомлюю наскільки воно брехливе – можливо, це найбільш брехливе явище в цьому світі, безумовно, якщо не брати до уваги існування диявола, який нерідко любить сіяти глибинну брехню жіночими вустами: на відміну від лева, пантери або ж гепарда, які від самого народження і до моменту своєї смерті перебувають в одній і тій самій шкурі, не одягаючись при цьому в ті чи інші маски, у єстві моря протікає обман і брехня – блакитні хмари і блакитна пелена, що грайливо сяють за сприяння променів світла, часто приховують у своїх надрах найбільші трагедії в історії людства, загибель і сльози. Однак, усвідомлення мінливості вбрання єства моря, зі свого боку, дає змогу осягнути тим, хто стикається з природою того, глибинні процеси, стрижень і лейтмотив справжнього світобудови – той, хто переживає нещастя, стає освіченим, успішним і мудрим, безумовно, на відміну від того, хто ніжиться в теплому ліжку затишного двору. Простий матрос у цьому світі, який бачив у ньому і народження, і смерть, сонце, і бурю, похвали, і лайку, метафізично, несвідомо володіє знаннями в багато разів глибшими і потаємнішими, ніж той чи інший володар, якому, зі свого боку, доступні ці знання на папері або ж у будь-якій іншій формі, за винятком безпосередньої участі при витяганні тих із жорен сакральної торбинки Всесвіту!».

Текст, написаний Амеріго Веспуччі вдень під час подорожі до Нового Світу:

«А що як межа світу є межею нашого розуму, свідомості та мислення – те, що існує, але чого ми не розуміємо, наївно, по-дитячому, вважаючи, ніби його і зовсім немає? Наша свідомість, поза всякими сумнівами, в цій формі, у формі людській, фізичній, тлінній, сковує наше справжнє метафізичне єство. Ми прагнемо відшукати нові землі, край землі, анітрохи при цьому не замислюючись про те, а чи є цей край? Схожий аналіз припустимий і при вивченні природи людського життя – чи є в нього початок і кінець? Сліпо довіряючи власному фізичному зору, ми тим самим одягаємо зір метафізичний в одяг свинцевих хмар, де неможливо розрізнити не те, що обриси та силуети, а й загалом нічого – але чи справді у життя, подібно до того, як і в цього світу і Землі, є край? Що ми сприймаємо краєм життя? Втрату тлінної плоті, втрату багатства, сім'ї, почуттів або ж думок? Але якщо ми їх можемо так легко, в мить, втратити, то чи пов'язані ці явища, фізичні та метафізичні, з істиною? У цьому світі істинно тільки те, що нетлінне, а єдиним таким предметом є душа і нічого більше – ні почуття кохання, ні почуття віри і ніякі інші почуття, як похідні душі... те саме стосується і людських думок. Ніхто не розуміє це краще за тих, хто перебуває серед меж війни – коли ти перед обличчям смерті, перед так званим краєм життя, а насправді ж перед сакральним моментом перетворення в нову форму, ти розумієш, що тобі нікуди далі йти: так думає твій розум, який є найбільш підступним зрадником у цьому світі, бо він скововує усвідомлення того світу власними, чомусь викуваними, кордонами – душа ж у цю мить торжествує, бо вона передчуває мить здобуття абсолютної, безумовно, до години перетворення в нову форму, свободи... Дивно! Більшість із нас, подібно до Адама і Єви, не виходять за межі того самого саду, кордони якого були накреслені Всевишнім, повторюся, Всевишнім, а не релігією або ж вірою, з моменту створення цих істот – але а що, якщо поглянути за ширму, за встановлене нам кимось, нехай і самим Господом, полотно? Щось схоже колись зробили Адам і Єва, щось схоже колись зробив і Люцифер – істоти, які прагнули пізнання і світла: їхні дії з відповідних миттєвостей стали іменувати гріхом і гріхопадінням... Але а що, якщо наші спроби відшукати кордони світобудови, край світу, кінець власної свідомості закінчаться тим, що наші нащадки вважатимуть нас порочними і відправлять наші душі в пекло?»