1.

— Ось, дивися, тут непогано, зупиняймося, — сказав Роман, виглядаючи у відчинене вікно з пасажирського сидіння. Він вже декілька останніх кілометрів видивлявся місцинку, де можна зупинитися й перепочити.
— Згоден, — відповів Толік, і скерував авто з шосе на ґрунтівку, що йшла вздовж посадки й потім завертала крізь неї кудись у поле. Фургончик з написом «Будівельні матеріали» великими літерами на боці, заколихався, немов корабель на хвилях, і м’яко зупинився під кронами дерев. Хлопці вийшли з авто розминаючись після довгої подорожі. — А що там, кава ще залишилась, — запитав Толік, — щось я втомився вже.
— Та ясно, що втомився, з ранку за кермом. Ще трохи є, зараз дістану.
Роман поліз у салон, дістав невеличку сумку, а з неї термос і паперові стаканчики.
— П’ята година вже, — поглянув Толік на годинник, — а ще їхати години дві. Розвантажуватимемось вже поночі.
— Нічого, хлопці в магазині чекають, гуртом розвантажимось швидко, так що не нуди.
Толік лише тяжко зітхнув, та сперечатися сенсу не було, сам розумів, що Роман правий.
Допили каву, справили свої потреби, трохи порозминалися ходьбою, Толік навіть поприсідав декілька разів, розганяючи кров по ногах. Вже збиралися виїжджати, коли з траси на грунтівку з’їхав трактор з причепленою бороною й зупинився, перегородивши їм виїзд. Та, що саме цікаве, почав сигналити, а тракторист щось кричав з кабіни й махав рукою, мов, заважаєте, забирайтесь звідси. 
Роман підійшов до трактора: — Чого тобі, чого кричиш? - запитав.
— Заважаєте, мені зорати тут треба, вимітайтесь звідси! — грубо відповів тракторист. 
— Нащо зорати, що тут орати, — не зрозумів Роман.
— Переорати дорогу оцю, щоб не заїздили сюди всякі вроди вас!
— А тобі що? Чим ми заважаємо? — Роман вже геть не розумів такої агресії.  
— А нема чого гадити тут! Їдете, от і їдьте собі.
Підійшов Толік, взяв Романа за плече, бачачи, що той починає закипати:
— Кинь, ну його, придурок якийсь, поїхали звідси, — й звернувся до тракториста, — від’їдь, пропусти.
— Об’їдеш! — на збавляв обертів тракторист.
— Ти що, ідіот!, — психанув уже й Толік, — я навантажений, засяду тут.
Тракторист ще щось кричав і погрожував, та назад таки здав. Хлопці виїхали на трасу.
— Треба таки було набити йому пику, — не міг заспокоїтись Роман.
— Та ну його, нерви псувати через паскуду якусь.
Ну так, Толік він завжди відрізнявся терпінням і розважливістю, хоча, для того, аби набити пику, фізичні можливості мав непогані.
Через деякий час мовчанку порушив Роман:
— Слухай, я щось не розумію, що воно діється. Ти помітив, що сьогодні навколо нас якась суцільна агресія? З ранку у готелі на ресепшені тітка хамовита трапилась, поки виписались, то вже думав задушу її.
— А й точно, — додав Толік, — на складі, поки завантажились, пересварились. Тепер  ще цей психований.  
— Чи магнітні бурі якісь, чи що.
— Та хто зна. Аби вже доїхати спокійно, та й чорт з ними, з психами.
— Та так же, — погодився Роман.
Через годину в’їжджали в місто. Роман дрімав, коли раптом завищали гальма, І його кинуло вперед, добре що пристебнутий був, бо врізався б головою у скло. Голосно лаявся Толік: 
— Ні, ти подиви на неї! Я бачив, що переходить, та далеко ж, їду собі, а вона взяла та й встала як укопана!
На дорозі, похиливши голову стояла стара жінка. 
Толік посигналив, ніякої реакції.
— Заснула вона, чи що, — обурювався водій.
— Та зажди, може їй зле стало? — Роман вийшов з машини.
Підійшов до жінки, та стояла собі з зачиненими очима, ніби й точно заснула. Роман поштурхав її за плече. Та розплющила очі, якісь геть пусті, не звертаючи уваги на Романа, пішла собі далі. 
Дивина продовжувалась. 
— Дивися, — вказав Роман Толикові на тротуар праворуч, там подекуди стояли люди, точно, як ота жінка, похиливши голови, наче позасинали. Їх обходили, або зупинялися й здивовано розглядали перехожі, серед котрих деякі також з часом завмирали й хилили голови. 
— Стій!, Стій! — Закричав Роман.
Толік занадто відволікся на тротуар, а попереду був пішохідний перехід, й на ньому стояли перехожі.
— Що діється? — прошепотів Толік, коли фургон знову різко зупинився. 
— Не знаю, — так само тихо відповів Роман.
Рухаючись ледь-ледь, об’їжджаючи завмерлих людей і автівки хлопці доїхали до перехрестя. Далі проїхати було неможливо, це був колапс. Десятки завмерлих або зіткнувшихся автівок перегородили все. Життя навколо зупинялось, завмирало на очах. По жодному з набраних номерів ні Роману, ні Толику ніхто не відповів, ні домашні, ні хлопці з магазину.
— Виходимо, далі пішки, — озвучив Роман те, що й так було зрозуміло.
— Слухай, мені вже не до магазину, додому треба і бігом.
— Та то ясно, але тримаймося разом. До тебе ближче звідси, та й в одну сторону виходить.
— Так, через парк, мабуть, кілометрів чотири буде, — відповів Толік.
— Добре, тоді побігли спочатку до тебе, тоді до мене. Чорт, далекувато, але добре, що хоч в один бік.
До парку дійшли швидко, та перетнули його вже з початком сутінок. Подекуди зустрічали нормальних людей, таких же розгублених і поспішаючих кудись. Пояснити ніхто нічого не міг. 
— Глянь, — штовхнув Толік Романа, вказуючи на чергову групку завмерлих людей. 
Придивилися, здавалося б, нічого надзвичайного, просто деякі із замерлих, почали оживати. Вони повільно підіймали голови, повільно озирались, починали хаотично і повільно рухатись. Процес пішов лавоподібно, люди оживали, але залишались якимись загубленими у просторі і повільними. І тут тишу прорізав жіночий крик, котрий швидко переріс від звичайного, якщо можна так його схарактеризувати, до істеричного, на таких високих нотах, які тільки здатні видати людські голосові зв’язки. Попереду відбувалась якась метушня, та щось роздивитися, було неможливо. Задалеко, до того ж сутеніло. Хлопці побігли вперед, і тут сталася ще одна дивина. З моменту, як вони прискорились, отой повільний натовп навкруги почав реагувати на них. Люди потягнулися до них. Жіночий крик з істеричного переріс у якийсь жахливий тваринний і раптом змовк. 
— Тікайте! Тікайте з вулиці! — закричав до них якийсь чоловік, що промчався назустріч, і натовп, наче хвиля, колихнувся за ним, а потім розділився на два потоки. Менший подався за чоловіком, більший продовжував рухатись до хлопців, поступово оточуючи.
Шляху вперед не було, там, звідки, ще мить назад, лунав отой страшний крик, натовп був найгустіший. Хлопці заозиралися.
— Давай туди, — махнув рукою Роман у вуличку праворуч, відносно вільну від натовпу.
В цей момент хтось вп’явся йому в плече, Роман скрикнув від несподіванки й обернувся. Худорлява жінка років сорока дивилася на нього очима, в яких не було ні людського, ні взагалі життя, як в отої жінки на переході, й тягнулася до нього відкритим ротом з вишкіреними зубами. Роман завмер, мозок дав збій, не зміг миттєво відреагувати на щось ірраціональне. Але не підвів Толік, він без церемоній двинув жінці кулаком у щелепу й та відлетіла. Та її пальці вчепилися в Романове плече так сильно, що відлетіла вона з клаптем його сорочки у стиснутій руці, а на плечі Романа залишилися сліди від її нігтів, навіть кров виступила. Хлопці побігли. 
Вуличка виявилась досить короткою й знову виходила на проспект, і там, попереду вже снували тіні. Хлопці зупинились, заозирались. Пхатись навмання в якийсь житловий будинок було страшно. 
— Он, дивись, — вказав  рукою Толік. 
Там була маленька кав’ярня. Всередині горіло свтло, було видно, що приміщення зовсім маленьке на декілька столиків, і воно було пусте. Двері виявились відчиненими. Хлопці заскочили, огледілись, дійсно нікого. 
— Треба якось двері замкнути, — Роман кинувся до стійки на пошуки ключа.
— Стільцем зараз підіпру, — сказав Толік, — нема коли ключі шукати, треба світло вимкнути негайно. 
Хлопці сиділи у пітьмі й спостерігали, як за вікном по вулиці снують оті, що вже, мабуть, не люди. 
— Що робити будемо? — Запитав Толік.
— Не знаю я. Виходити зараз — нереально. Не дійдемо ми нікуди.
— Чорт забирай! Там же дівчата…
— Я надіюсь, що якщо з ними все гаразд, то вони собі вдома сидять, і тоді в нас ще є час аби задарма не ризикувати й не нариватися. Пропадемо, то їм краще не зробимо. 
— А якщо з ними теж отаке? Ні, не може такого бути! — Мало не плакав Толік.
— Не розкисай, самому страшно, і думати про таке навіть не хочу. 
Через деякий час Роман знову заговорив:
— Отже, план такий: шукаємо тут щось перекусити, там он у вітрині начебто тістечка якісь, й ждемо світанку.
Толік промовчав. Він рвався додому до дружини, та розумів, що Роман правий.
Розташувались на полу за стійкою, вгамували голод солодким, бо іншого в кав’ярні не виявилось.
— Що ж це скоїлось таке з людьми, що за масовий сказ? — Порушив мовчанку Толік.
— Та хто його зна, може саме сказ і є, — розмірковував Роман, — вони на зомбі схожі.
— Так, точно зомбі, — погодився Толік, — прямісінько як у фантастиці.
— Ага, тільки це вже не фантастика, а реальність. Повірити в це не можу.