Сіетл, незадовго до..

  Не має кордонів для людини яка їх не бачить. Стів, ще у дитинстві, знищив свої межі випадково. Інтуїтивно навчившись за допомогою сили уяви знаходити виходи зі складних, більшості надуманих, життєвих ситуацій. Складних за мірками дитини, а згодом і юнака, який вимагав більшого від свого життя. У закритій кімнаті, закриваючись у своїй голові, він відкривався навстіж новому, незвіданому, світу фантазій. Який ніколи не ранив його, лише лікував. У ньому він приміряв різні ролі, завжди значні, ті що вершили долю. Стів поринав, без останку, у свою намріяну реальність яка вселяла віру у краще майбутнє. Він очікував його з нетерпінням. Спочатку чекав закінчення школи, закінчення ж університету так і не дочекався, полишивши його на третьому курсі. Він прагнув свободи, прагнув стати тим ким йому суджено бути.
- Чи на вірному я шляху? Чого я насправді прагну?
Ці питання до себе завжди працювали, надихали на зміни, спонукали до дій.
- Доля змінюється саме під нашим з вами впливом, змінюється адекватно нашій реакції. Запам'ятайте, бездіяльність завжди породжує неспроможність. Не можна зупинятись, не має ніякої міфічної зони комфорту. Життя це постійна боротьба! Просто йдіть і зробіть, зробіть максимум на що ви здатні! Повірте, ви здатні на більше, набагато більше ніж очікуєте від себе!
Стів полюбляв надихати людей, виголошуючи подібні промови. Працівники часом аплодували, частіше навіть ті хто не бажав, а інколи й вигукували:
- Так бос! Саме так! Тільки вперед!
В кулуарах же, часто, було чути інше:
- Бос вже давно відірваний від реальності.
- Йому так говорити легко! У нього стільки всього є. Вистачить й на тисячу життів.
- Ми на відмінну від нього змушені лізти в гору щодня, по цій клятій піраміді Маслоу. Ще й без жодної страховки!
- Так! Та ну його, з його капіталістичними проповідями!
Ти до речі чув що Брюс, з відділу розробки, повісився?
- Ні, Я його не знав. Який жах!
- Так. На вихідних. Кажуть депресія.
А фільм новий, з Лео, вже бачив?
- Ні, якраз збираюсь подивитись.
- Краще не дивись. Кажуть срань ще та!

Святковий вечір зібрав родину, старший син Стіва успішно закінчив школу. Як тільки гості розійшлись Ен пішла вкладати у ліжко меншого, говірливого, останнім часом напрочуд метушливого чотирирічного Майкла.
Батько і син присіли біля каміна, у вітальні, яка на думку Стіва була мінімалістична у всьому, окрім розміру. Годі було вибрати кращої миті для відвертості. Стів з келихом червоного Бургундського й теплом, десь глибоко у грудях, з гордістю і надією поглянув на Ендрю.

- Люблю тебе сину й дуже горджусь тобою!
Промовив Стів і його очі заблищали.
- Я знаю про це життя не так багато, як може здатись, але все ж хочу поділитись з тобою тим що мені близько. Тим, що маю надію відгукнеться і у твоєму серці. Прошу тебе сину, не сприймай життя надто серйозно, але і не відносься до нього зневажливо! Сприймай його як гру! Гру ціллю якої і є саме життя. Успішне, чесне, щасливе. І знай, це не роздільні поняття. Не бійся програти, ти не можеш цього зробити, ніколи! Хіба що сам вирішиш, але це точно не про тебе, я знаю!
Навчайся, кохай, мрій, досягай, не бійся бути максималістом!
Стів хотів сказати більше, проте підступаючі сентиментальні сльози, здавалось навіть вчасно, зупинили його.
- Звичайно, дякую батько. Я запам'ятаю твої слова. Обіцяю тобі!
- Ходи сюди, мерщій! Я тебе хочу обійняти.
Насолоджуючись терпкими танінами вина й солодким післясмаком сказаного, злегка захмелівши, більш від тепла каміну, він пригорнув до себе сина. Взявшись обома руками за голову Ендрю, Стів смачно прицмокнув губами, поцілувавши його прямо у лоб.
- Ну тату! Сором'язливо вигукнув Ендрю.
- Ну гаразд-гаразд. А тепер залиш старого, батьку потрібно побути на одинці. Стів посміхнувся й повільно присів на диван.