Ранок Адама, сьогодні, розпочався о десятій, у той час коли більшість працівників та старанних студентів Манхеттену, вже як кілька годин, прокидались на своїх робочих місцях та в лекційних залах. Останнім часом він приймав невелику кількість пацієнтів, які тим не менше платили дуже пристойні кошти. Їх було достатньо для того щоб він не відмовляв собі ні в чому що стосувалось улюблених ресторанів, дорогого гардеробу, вільного часу для читання книг та власного письма. Клієнти знали його книги, вірніше чули про одну й ту саму, найпершу, яка бестселером два роки тому стала.
"Ментальний острів свободи" - він написав її за п'ять місяців і шліфував п'ять років, і напевне б продовжив би далі, ніяк не наважуючись на публікацію через свій ідеалістичний підхід. Який у дійсності межував з набагато більшим за нього страхом стати ще одним, нікому не відомим, й ще гірше за це справедливо забутим, нікчемним, автором.
Однак невипадкова-випадковість звела його із нею, якій сказав що любить. Він так ніколи не кохав, це і без слів Ребекка знала. Саме вона змогла допомогти і одночасно зруйнувати міцно-збудований, з його непевності, бар'єр.
Реббека мала хист помічати в людях їх кращі прояви, тим самим даруючи їм дещицю впевненості і віри в себе. Історія кохання Адама і Ребекки розквітала обережно, для більшості їхніх друзів навіть повільно. Їхні колись обпечені серця не поспішали кинутись у лавину нових почуттів, що щойно вирвались на волю. У них було все, розмови до ранку, танці під зорями на березі океану, перша спільна подорож у Париж і їх перший, давно бажаний, і від того ще більш особливий поцілунок на Ейфелевій вежі. Здавалось що це лише початок їх спільного, довговічного, щастя.
Десятого червня, рівно місяць як її не стало, із-за аневризми головного мозку. Два роки, два місяці та дев'ять днів щастя обірвались волею долі, раптово, назавжди.
- Я скучив.. Я так скучив кохана!
Промовив Адам дивлячись в дзеркало у ванній кімнаті, витираючи вологе обличчя зім'ятим махровим рушником, незмінним вже чотири тижні. Раніше Ребекка дбала щоб у їхній орендованій квартирі, що знаходилась на сьомій авеню, поруч з Центральним Парком, завжди були свіжопопрасовані та духмяні рушники.
- Як же мені не вистачає твоїх обіймів, твоєї посмішки.
Твого:
- А я кохаю тебе, мій божеволійний професор!
Так завжди лагідно і ніжно називала вона Адама у моменти приступу кохання. Ребекка навмисно вимовляла це слово з помилкою, з акцентом на літері "і". Вона полюбляла повторювати, що також, зовсім трішки божевільна, і ця схожість і є рецептом їхнього спільно щастя.
- Ребекка, ну як же так..?
Адам поглянув ще раз у дзеркало, там побачив її, очі зволожились підступаючими від горла слізьми. Перекотиполе з емоцій закрутило у носі і все тіло напружилось від болю і відчаю, які вбивчим цунамі накрили його. Цю хвилю він не міг й не хотів зупиняти.
Адам не торкався речей Ребекки, взагалі нічого не змінював у їхньому розташуванні. Все так і залишилось як у той безжалісний день, на тих же місцях, які пам'ятали її кроки, доторки і подих життя. Він хотів бачити те що бачила вона, в останнє, це єдине що залишилось у них з матеріального, тактильного.
- Заспокойся, візьми себе в руки!
Важко видихнувши й кілька разів вмивши обличчя прохолодною водою, він вирушив на кладовище. Де у товщі, ще свіжої, просоченої слізьми горя землі, раптова смерть їх кохання сховала.
О другій годині дня, в робочому календарі Адама, була запланована зустріч з пацієнтом невротиком Джоном. Який страждав від нав'язливих ідей. Він щиро вірив у те що більшість випадкових людей, не кажучи вже про колег по роботі, про яких він постійно згадував, бажають заподіяти йому щось зле, інколи навіть вкрай недобре. Фантазія Джона здавалось не мала меж у вигадуванні нових зло-теорій, які часто звучали доволі правдоподібно.
Адам пішов на роботу, навіть у цей день, після відвідування кладовища. Занурившись з головою у робочий процес, у голови інших людей, в їхні проблеми, він міг хоч на деякий час забути про власну трагедію.
- Мої вітання Джоне!
Не надто виразно посміхаючись і одночасно протягуючи руку він почекав доки її першим стисне Джон. Кожен момент був важливим, все для того щоб налаштувати пацієнта на необхідний лад, створити робочу атмосферу.
- Як ваші справи!?
Продовжив Адам.
- Та як завжди, борюсь з цим світом з останніх сил лікарю . Уявляєте, коли я їхав до вас, таксист напав на мене. Так, вам не почулось, напав!
Лице Джона зморщилось від злості і образи, а голова почала ритмічно похитуватись то взад та вперед, безперестанну.
- За те що дав йому замало чайових! Що за наглість, що з цими людьми не так?
- Джон, як саме він на вас напав, ви травмовані?
- Ні, словесно! Він сказав сухе дякую, стиснутими від злості губами. Таксист просто випромінювало зневагу, дорікаючи дивився на мене. Баньки цього хама вип'ятились так наче його вжалив джміль, ще й кілька разів підряд, в це саме місце! В цей раз, присягаюсь Адаме, так і було!
- Джон, а де ж конфлікт?
- Та це ж очевидно! Хто з нас психотерапевт врешті-решт?
Джон часом переходив на особистості, а Адам інколи дозволяв такі прояви певній категорії пацієнтів зважаючи на їх часто неконтрольовану емоційну нестабільність.
- Він же чітко дав мені зрозуміти що я жлоб. Побачив що я при розрахунку, через термінал у таксі, заплатив мінімальні чайові. А цей мужлан явно очікував що я маю віддати йому всі свої важко зароблені. Ще було б добре, напевне, якби я переписав на нього свій будинок, а іпотеку виплачував би сам!
- Зрозумів Джон, сьогодні ми знову попрацюємо з вашими асоціаціями.
- Адам, ви ж знаєте я готовий на все! Я так хочу навчитись ігнорувати цих токсичних людей!