Початок

  Згусток енергії наблизився до голови Адама, стрімко і прямолінійно, лиш кількома ривками у повітрі. Куля розміром з баскетбольний м'яч переливалась кольорами від яскраво-білого до блакитно-небесного, з холодними синьо-зеленими та фіолетовими відтінками. Вона, злегка потріскуючи, зупинилась навпроти неморгаючих каштанових очей хлопчика, на відстані витягнутої руки ато і менше. Літній мілкий дощ, що раптово розпочався, рясно зволожував все навкруги. Час уповільнився, можливо й завмер, так як і Адам який з безпечним захопленням вдивлявся у сяючу сферу. Ці п'ять-шість секунд, точно не більше, здались йому вічністю. 
  Куля відлетіла на декілька метрів у напрямку даху будинку, а далі м'яко розсікаючи простір злетіла у вись, зникаючи з поля зору випадкових свідків. 
  Очевидцями, окрім чотирнадцятирічного Адама, стали його молодший брат та бабуся Еббі. Які у звичний для обіду час сиділи за ретро-сімейним дубовим столом, метрів за десять, на задньому подвір'ї їхнього будинку. Брат Браян повільно пережовував солодкі від кленового сиропу млинці й з подивом поглядав то на Адама то на сяючу сферу, а перелякана Еббі не встигла вимовити й слова. 
  - Зі мною все добре ! 
    Бадьоро вигукнув Адам.
  Хутко підбігши хлопчина дозволив себе обійняти схвильованій Еббі й відразу ж, при першій нагоді, дістав телефон. Брудною серветкою, з краю стола, Адам прийнявся ретельно й поспішно протирати вологий екран. Комбінацією слів - куля, світло, летить і зникає, він знайшов посилання на сайт зі статтею - "Кульова блискавка - що це?". В публікації стверджувалось, що те що він щойно побачив було проявом природної аномалії, особливим видом блискавки. Адам урочисто, з захопленням, зачитав останній рядок у статті:
 "Нагода зустріти її, за життя, мізерно мала."
- Ха, круто ! А я її бачив! 
- Ми всі її бачили! 
  Почісуючи потилицю ревниво зауважив Браян.

Двадцять років по тому..

 - Невже знову ? 
   Адам вдруге, у свої неповні тридцять п'ять, побачив сяючу кулю. Спогад з дитинства, розрізаючи простір, наблизився впритул.
    Ще мить і пустота, пітьма огорнула і затягнула у свій неосяжний вакуум з нічого. Відчуття польоту і ейфорії, без останку, накрили його. Так вже бувало, й не раз, коли вдавалось усвідомити себе уві сні. В ті кілька секунд а інколи навіть хвилин провидіння він дозволяв собі робити що завгодно, весь світ підвласний був лише йому.
  Психотерапевт Адам відзначився кількома працями в області експерементальної психології, результати яких були надруковані спеціалізованими амереканськими та європейськими науковими журналами, чим він неабияк пишався. Щасливий Адам, ще з дитинства, мріяв нести користь людям, як Прометей, улюблений з його богів у Одіссеї.  Кохання, сім'я, це все здавалось не для нього. Цей факт пригнічував батьків, а особливо маму.
   Обітниця безшлюбності кар'єриста яку він ніколи не давав, проте справно виконував, рідко коли засмучувала самого Адама. Лише в ті самі сірі й ніяко-безглузді дні, що бувають у кожного в житті. В такі моменти він згадував студентство і своє перше доросле кохання. Солодкувато-зігріваючі спогади, завжди швидко, змінювались фантомним болем з присмаком легкої меланхолії, навіяної драматично-розірваними відносинами. 
  У ДНК, свідомості його, закарабувалось слово кар'єрист. Тривало так доки він невипадково, як говорила вона, а можливо й випадково як стверджував він, зустрів на вечірці Ребекку. Яка напрочуд легко і з насолодою, для них обох, змінила хід думок Адама, назавжди.

   Свідомість прорізалась через вузьку шпаринку у всеоохоплюючій ейфорії, він в мить зрозумів що те що відбувається з ним є реальністю. 
- Що зі мною, невже кінець?  Я помираю? 
  Адам адресував запитання одночасно у пустоту і до самого себе. Оволодівший ним страх повністю паралізував тіло і він, в онімілому жаху, даремно пручався незворотньому.
  Адам відчував політ, досі невідомий йому.
- Як таке можливо? Тепер я що, душа ? 
  У вакуумі пустоти його голос лунав відокремленно, по-чужому. Питання без відповідей витали навколо наче зграя диких птахів стерв'ятників, пожираючи ще живе, спрагло-допитлеве, єство Адама.
- Заспокійся!  
  Промовив сторонній голос.
- Все по заду, спробуй відкрити очі.
 
 Від сухого, пустельно-пекучого, болю в очах, блокованих здавалось що непідйомними повіками,  він загарчав, як вовк у пастці. 
 - Я не можу рухнутись! Що зі мною? 
  Адам кричав, нестримно й байдуже, так як ніколи від себе не чекав. 
  Шок, параліч, попереду розмиті незнайомці, усе злилось в суцільний жах.
- Хто ви? Де я ? 
- Ти знаєш хто ми! Ми зустрічались раніше. 
  Розпливчаcті фігури ехом пролунали в голові Адама.
- Це нісенітниця, абсурд!
  Навіщо ви влаштували цей маскарад, для чого ці костюми? 
  Зоровий фокус з'явився сам по собі й від цього хвилювання Адама помножилось до краю. Заадреналінівші питання,  одне за  одним, вилітали з його вуст.
- Це наша оболонка, нас називають Іншосвідомі.
  Ніхто не завдасть шкоди тобі, в жодному разі!
  Ми лише хочемо поспілкуватись з тобою.
- Поспілкуватись ?
Напів криком, з тремтінням у голосі, випалив Адам. Його очі скажено бігали по кімнаті, жадібно вивчаючи все навкруги, намагаючись знайти будь-яку впізнавану зачіпку. 
- Хто ви такі чорт забирай?
- Ми пояснимо тобі. 
І знову пустота, політ, спогад з дитинства про кульову блискавку, відповіді прийшли, туманні.
- Так.. схоже це правда. 
   Прошепотів Адам. 
-  Це дуже дивно, проте.. я дійсно знаю вас. 
- Ти згадав, це гарна новина, для всіх нас. 
   Ми продовжимо пізніше, а поки набирайся сил.

   Адам лежав на завислому у повітрі подіумі, прямокутній плиті, прозоро-білого кольору, у великому та пустому приміщенні. Іншосвідомі, тим часом, переміщались у просторі навколо нього так само як люди крокують по земній тверді, лиш жодної видимої поверхні під їхніми кінцівками не було. На віддалі виднілись сферичні білі стіни з багатьма отворами, схожими на бджолині соти, які недбало, навіть нелогічно, були розкидані по всій площині. Адаму, за ними, нічого побачити не вдалось, окрім густої та непроглядної наче смола темряви. 
 
  Іншосвідомі повільно й нечутно рухнулись в сторону сотоподібного отвору. Пройшовши крізь нього, вони залишили схвильованого Адама наодинці зі своїми думками та серцем, що несамовито рвалось назовні. 
- Відпочити, авжеж ?! 
- Цей спогад. 
- Виходить що я завжди знав про них.
- Як таке можливо ?
- Я божеволію! Ні, схоже я вже збожеволів!
- Візьми себе в руки!  
- Це не може бути правдою, я просто під чимось. Необхідно лише зачекати, так як колись, в Амстердамі. 
- Ах! 
   Важко і зовсім без полегшення видихнув Адам, зціпивши зуби від відчаю.
- Люба Ребекка ! Якби ти тільки бачила до чого я докотився.
- Боже, якщо ти є, прошу тебе, нехай це будуть якісь галюциногени. А краще, дивний, химерний сон. 
- Але мені потрібна ця зустріч!
- Мені ? 
- Ти що таке несеш друже?  Як я можу взагалі так мислити, якого біса!
- Так Адаме. А тепер давай спокійно! 
- Де я ?
- Навіть не уявлю. 
- Хто ці люди? 
- Вони не схожі на людей.. Проте я знаю їх.    .
- Ні ! Ні, це не може бути правдою, зовсім не може. 
  Шалена втома накотила на Адама.
- Дізнатись більше, обов'язково дізнатись більше.. 
Все тихіше і тихіше шепотів він, провалюючись з кінцями у сон.