Сон про Майбутнє (Кіберпанк)

Він здався. Капітулював. Дістав з-під ліжка старенький ноутбук. Екран тьмяний, клавіатура залита кавою, кулер виє, як поранений вовк на місяць, але там був Він. Курсор. Миготлива паличка надії. Вертикальна риска свободи. Можна писати, можна стирати, можна копіювати, можна міняти місцями цілі абзаци! Від щастя, полегшення і дикої втоми Остап заснув просто обличчям на клавіатурі. І наснився йому дивний, пророчий сон.

Рік 2125. Нью-Київ. Стерильна біла кімната без вікон. Посеред неї стоїть молодий хлопець у блискучому, облягаючому латексному костюмі. На голові — масивний шолом віртуальної реальності з купою дротів, що світяться неоном і пульсують в ритм серця. Хлопець напружений до межі. Його обличчя червоне, жили на шиї здулися, як канати, він рясно пітніє і стогне від натуги, ніби піднімає штангу. На величезному голографічному екрані перед ним, піксель за пікселем, повільно народжується зображення: ковбої на динозаврах скачуть по червоних пустелях Марса. Він транслює фільм прямо з мозку. Створює світи, рендерить текстури і прописує діалоги силою власної нейронної напруги, без жодного інтерфейсу. Це вища форма "натуральної творчості".

А за його спиною стоїть напівпрозорий дід-голограма. Спирається на віртуальний ціпок і репетує так, що дрижать текстури реальності: — Ні, ну ти подивись на нього! Знову?! Знову ти, бовдуре, все з голови ліпиш?! — Діду, ну не починай... — жалібно стогне хлопець, не знімаючи шолома і не розмикаючи напружених повік. — Я хочу як митець... Я хочу відчути процес... Я хочу, щоб це було моє! — Процес він хоче! Халтурник! Ідіот! — плюється бінарним кодом дід. — Тобі навіщо в череп чіп останньої моделі вживили? Тобі навіщо безлімітний доступ до Галактичного ШІ дали? Це ж сором перед людьми! — Чому сором? — ображається юнак, витираючи ментальний піт. — Це авторське бачення! Це "крафт"! — Це кустарщина і аматорство! — гримить дід, проходячи крізь стіну. — Поки ти своєю обмеженою, убогою людською уявою одну сцену зліпиш, поки ти текстуру кактуса придумаєш, нормальний творець через промпт вже три сезони серіалу згенерує! З ідеальним кольорокором, з оскароносним сюжетом і музикою Циммера! Ти ж брудниш ефір своїми думками! Це не мистецтво, це — мазохізм! Ех, молодь пішла... Ліниві стали. Не хочуть промпти писати, хочуть просто думати... Тьху! Деградація!