Евкаліпт серед руїн

Все почалося з того, що я провела три години в Pinterest, розглядаючи інтер'єри норвезьких блогерів. У них усе було світле, пусте й чисте. Жодних візуальних шумів. Лише одна ідеальна ваза, гілочка евкаліпта і стіни кольору «яєчна шкаралупа в туманний ранок».

Я подивилася на свої шпалери в дивну квіточку, які, здається, пам'ятали ще грошову реформу дев’яностих, і зрозуміла: я більше не можу тут жити. Я - мінімалістка. Мені потрібен простір для думок.

Я зателефонувала майстру, якого порадила колега. Його звали прозаїчно - дядько Толя. По телефону він говорив упевнено, сиплим баритоном людини, яка знає таємницю ідеального цементного розчину.

Дядько Толя прийшов, оцінив масштаби катастрофи, затягнувся сигаретою прямо на моєму балконі й сказав сакральну фразу всіх будівельників світу:

- Ну-у-у, хазяйко... Хто ж вам так будував? Тут же стіни  як хвилі на Чорному морі. Треба здирати все до бетону й вирівнювати «в нуль».

Я погодилася. «В нуль» звучало дуже професійно й мінімалістично. Дядько Толя взяв аванс «на матеріали» і перфоратор.

За три години моя затишна кімната перетворилася на декорації до фільму про апокаліпсис. Коли шпалери зняли, з'ясувалося, що під ними трималася не стіна, а якась стародавня газета за 1984 рік і чесне слово радянських будівельників.

Потім була фарба. Хто ж знав, що білий колір має три тисячі відтінків? Там були: «стокгольмський сніг», «молочний туман», «блідий переляк» і «крейдяна депресія». Я три години ходила з палітрами, намагаючись зрозуміти, чим «арктичний білий» відрізняється від «альпійського». Коли консультант запитав, який у мене підтон - теплий чи холодний, я ледь не розридалася прямо на мішки зі шпаклівкою.

- У мене один підтон - нервовий, - відрізала я.

Я купила три відра фарби «скандинавська зима». Коли ми нанесли перший тестовий мазок, дядько Толя подивився і сказав:

- О, чистий сірий. Наче в гаражі у мого кума.

Скандинавська зима в наших реаліях виглядала як стіна камери попереднього ув'язнення.

О десятій ранку, коли Толя почав шліфувати стіни - процес, під час якого квартира покривається шаром пилу, схожого на цукрову пудру, - у двері зарюмсала сусідка знизу, пані поважного віку Галина Іванівна.

- Ксюшо! - кричала вона. - Через ваш ремонт у моїй люстрі дзвенять кришталеві підвіски, а мій кіт Тішка дістав нервовий тик і відмовляється ходити в лоток!

Щоб зам'яти міжнародний конфлікт, мені довелося віддати Галині Іванівні коробку цукерок і пообіцяти, що Толя шумітиме «тільки за графіком і з перервою на котячий сон».

Сьогодні п'ятниця. Дядько Толя не прийшов. Надіслав повідомлення: «Хазяйко, підвернув ногу, буду в понеділок».

Я сиджу посеред розгромленої кімнати на коробці з-під плитки. На мені старі штани, бандана з будівельним пилом, а в руках - та сама гілочка евкаліпта, яку я купила для атмосфери. Вона виглядає дуже комічно на фоні оголеної проводки.

Усі мої речі запаковані в чорні сміттєві пакети. Щоб знайти те що мені потрібно, мені довелося провести археологічні розкопки у трьох мішках. Мінімалізм, про який я так мріяла, настав. У мене дійсно немає нічого зайвого. Взагалі нічого немає, крім матраца на підлозі й відра з невизначеним «арктичним» кольором.

Але є й плюс: я навчилася розбиратися в маркуванні саморізів і тепер точно знаю, що «шпаклівка фінішна» - це не назва шведського десерту. Трансформація триває, і, судячи з мого бюджету, закінчиться вона десь ближче до наступного життя. Доречі, мій бюджет теж у мінімалізмі — нуль.