Ghost

До блоків лишалося метрів триста.

Після всього, що було до них, ці триста виглядали майже образливо.

Пряма польова дорога. Ніяких червоних табличок. Ніяких вирв, через які треба вгадувати старий прохід. За бетонними блоками вже було видно сітку, кілька машин і людей у формі.

Свої.

Піксель ішов, тримаючись за Бороду. Борода матюкався тихо, собі під ніс. Філософ висів на Доку. Монгол ніс Малого майже як шафу, тільки шафа періодично вимагала поставити її на землю. Касир ішов посередині й більше нікого не рахував.

Ghost ішов першим.

Бік уже не пік.

Дивно. Ще годину тому кожен поворот корпусу віддавав під бронік так, що хотілося зупинитися. Тепер просто тягнуло. Може, звик.

Він навіть подумав, що Док даремно до нього причепився.

— Ей! — крикнули від блоків. — Стій!

Ghost зупинився.

Підняв руку.

— Свої!

Боєць біля бетонного блоку дивився в їхній бік. Потім махнув комусь за спину.

— Поранені?

— Є! — крикнув Ghost.

Той не відповів.

Касир, який стояв метрів за п’ять позаду, гаркнув:

— Є поранені!

Боєць одразу підняв руку.

— Підходьте! По одному! Зброю на ремінь!

Ghost озирнувся на Касира.

— Я ж сказав.

— Може, тебе вже голос не слухається.

— У тебе слухається за двох.

— Професійне.

Вони рушили.

Біля блоків стояли двоє. Один швидко оглянув групу й крикнув назад:

— Сім поранених! Ноші сюди!

Касир автоматично підняв палець.

— Вісім.

Боєць перерахував ще раз.

— Сім.

— Вісім, — повторив Касир.

— Де восьмий?

Касир показав на Ghost.

— Оцей.

Боєць подивився туди, куди він показував.

Ghost стояв у двох метрах.

— Який оцей?

Касир нахмурився.

— Гоуст.

— Хто?

— Та блядь...

Борода смикнув його за рукав.

— Не починай. Дай зайти.

— Але він...

— Потім.

Їх уже підхоплювали.

Пікселя посадили на ноші майже силою.

— Я сам.

— Сиди.

— Я можу йти.

— Бачимо.

— Та я серйозно.

— Хлопче, ти три години з турнікетом. Закрий рот.

Піксель подивився на Ghost.

— Бачив? І тут такі самі.

Ghost усміхнувся.

— Значить, свої.

Медик, який стояв поруч, навіть не повернув голови.

Ghost махнув рукою.

— Турнікет десь із першої. Він сам ставив, я підтягнув о тринадцятій шостій. Після того не послабляли.

Медик дивився на Пікселя.

— Коли турнікет?

Піксель моргнув.

— Та він же сказав.

— Хто?

— Гоуст.

— Який Гоуст?

Піксель показав рукою.

— Оцей.

Медик глянув.

Потім на Пікселя.

— Ти головою бився?

— Нє.

— Свідомість втрачав?

— Ви, блядь, серйозно?

Док, якого вже садили на ящик біля входу, почув.

— Турнікет був до 13:06. Гоуст підтягнув. Я перевіряв пізніше, не знімали.

Медик кивнув.

— Оце вже інформація.

Піксель витріщився на нього.

— А в нього що було?

— У кого?

— Та ну нахуй.

Ghost стояв поруч.

Спочатку це навіть було смішно.

Після кількох годин, коли всі говорили одночасно, Монгол половини не чув, Піксель сперечався з кожним, Борода всіх посилав, Касир рахував людей, а Малий погрожував убити Монгола за допомогу, тиша навколо Ghost здавалася майже відпочинком.

Він відійшов убік.

Стабік виявився не таким, як він уявляв дорогою: маскувальна сітка, два намети, медична машина, кілька нош, коробки з водою. Далі за деревами працював двигун.

Нормально.

Дійшли.

— Гоуст! — крикнув Піксель.

Ghost повернувся.

Піксель уже лежав на ношах. Біля ноги працювали двоє медиків.

— Ти куди?

— Нікуди.

— Тебе ж теж треба подивитися.

Док озвався зі свого ящика:

— От! Свідок номер два. Гоуст, іди сюди.

— Зараз.

— Нє, не зараз. Сюди.

Ghost зробив кілька кроків.

Док дивився просто на нього.

— Бронік знімай.

— Док, від’їбись.

— Я тобі ще там сказав.

Медик поруч із Доком подивився на нього.

— Ти з ким говориш?

Док повернув голову.

— З Гоустом.

— З ким?

Док усміхнувся, ще не зрозумівши.

— З оци...

Він показав рукою.

Усмішка зникла.

Медик простежив за пальцем.

— Там нікого нема.

Кілька секунд Док мовчав.

— Гоуст.

— Що? — відповів Ghost.

Док дивився на нього.

Чув.

Точно чув.

— Скажи щось.

— Ти заїбав.

Док повільно повернувся до медика.

— Він щойно сказав, що я його заїбав.

— Хто?

— Гоуст.

Медик перестав працювати з його рукою.

— Ти контузію мав?

— Ні.

— Втрачав свідомість?

— Ні.

— Тоді кого ти бачиш?

Док не відповів.

Борода почув розмову й підняв голову.

— Що там?

— Він Гоуста не бачить.

— Хто?

— Оцей.

— Може, сліпий.

Медик глянув на Бороду.

— Дядьку, кого саме я маю бачити?

— Гоуста.

— Де він?

— Та ось він, блядь.

Борода показав.

Малий, якого вже поклали на інші ноші, піднявся на ліктях.

— Гоуст, підійди до них. Бо ці зараз вирішать, що ми всі йобнулися.

Ghost стояв між ними.

— Я вже тут.

Малий подивився на медика.

— Чув?

Той похитав головою.

Монгол, який сидів на землі й усе ще ловив звуки через вату в голові, дивився на всіх.

— Що?

Касир підійшов до нього.

— ВОНИ ГОУСТА НЕ БАЧАТЬ.

Монгол насупився.

— Якого Гоуста?

Усі замовкли.

Малий навіть перестав дихати на секунду.

Монгол подивився на Ghost.