Ghost

До блоків лишалося метрів триста.
Після всього, що було до них, ці триста виглядали майже образливо.
Пряма польова дорога. Ніяких червоних табличок. Ніяких вирв, через які треба вгадувати старий прохід. За бетонними блоками вже було видно сітку, кілька машин і людей у формі.
Свої.
Піксель ішов, тримаючись за Бороду. Борода матюкався тихо, собі під ніс. Філософ висів на Доку. Монгол ніс Малого майже як шафу, тільки шафа періодично вимагала поставити її на землю. Касир ішов посередині й більше нікого не рахував.
Ghost ішов першим.
Бік уже не пік.
Дивно. Ще годину тому кожен поворот корпусу віддавав під бронік так, що хотілося зупинитися. Тепер просто тягнуло. Може, звик.
Він навіть подумав, що Док даремно до нього причепився.
— Ей! — крикнули від блоків. — Стій!
Ghost зупинився.
Підняв руку.
— Свої!
Боєць біля бетонного блоку дивився в їхній бік. Потім махнув комусь за спину.
— Поранені?
— Є! — крикнув Ghost.
Той не відповів.
Касир, який стояв метрів за п’ять позаду, гаркнув:
— Є поранені!
Боєць одразу підняв руку.
— Підходьте! По одному! Зброю на ремінь!
Ghost озирнувся на Касира.
— Я ж сказав.
— Може, тебе вже голос не слухається.
— У тебе слухається за двох.
— Професійне.
Вони рушили.
Біля блоків стояли двоє. Один швидко оглянув групу й крикнув назад:
— Сім поранених! Ноші сюди!
Касир автоматично підняв палець.
— Вісім.
Боєць перерахував ще раз.
— Сім.
— Вісім, — повторив Касир.
— Де восьмий?
Касир показав на Ghost.
— Оцей.
Боєць подивився туди, куди він показував.
Ghost стояв у двох метрах.
— Який оцей?
Касир нахмурився.
— Гоуст.
— Хто?
— Та блядь...
Борода смикнув його за рукав.
— Не починай. Дай зайти.
— Але він...
— Потім.
Їх уже підхоплювали.
Пікселя посадили на ноші майже силою.
— Я сам.
— Сиди.
— Я можу йти.
— Бачимо.
— Та я серйозно.
— Хлопче, ти три години з турнікетом. Закрий рот.
Піксель подивився на Ghost.
— Бачив? І тут такі самі.
Ghost усміхнувся.
— Значить, свої.
Медик, який стояв поруч, навіть не повернув голови.
Ghost махнув рукою.
— Турнікет десь із першої. Він сам ставив, я підтягнув о тринадцятій шостій. Після того не послабляли.
Медик дивився на Пікселя.
— Коли турнікет?
Піксель моргнув.
— Та він же сказав.
— Хто?
— Гоуст.
— Який Гоуст?
Піксель показав рукою.
— Оцей.
Медик глянув.
Потім на Пікселя.
— Ти головою бився?
— Нє.
— Свідомість втрачав?
— Ви, блядь, серйозно?
Док, якого вже садили на ящик біля входу, почув.
— Турнікет був до 13:06. Гоуст підтягнув. Я перевіряв пізніше, не знімали.
Медик кивнув.
— Оце вже інформація.
Піксель витріщився на нього.
— А в нього що було?
— У кого?
— Та ну нахуй.
Ghost стояв поруч.
Спочатку це навіть було смішно.
Після кількох годин, коли всі говорили одночасно, Монгол половини не чув, Піксель сперечався з кожним, Борода всіх посилав, Касир рахував людей, а Малий погрожував убити Монгола за допомогу, тиша навколо Ghost здавалася майже відпочинком.
Він відійшов убік.
Стабік виявився не таким, як він уявляв дорогою: маскувальна сітка, два намети, медична машина, кілька нош, коробки з водою. Далі за деревами працював двигун.
Нормально.
Дійшли.
— Гоуст! — крикнув Піксель.
Ghost повернувся.
Піксель уже лежав на ношах. Біля ноги працювали двоє медиків.
— Ти куди?
— Нікуди.
— Тебе ж теж треба подивитися.
Док озвався зі свого ящика:
— От! Свідок номер два. Гоуст, іди сюди.
— Зараз.
— Нє, не зараз. Сюди.
Ghost зробив кілька кроків.
Док дивився просто на нього.
— Бронік знімай.
— Док, від’їбись.
— Я тобі ще там сказав.
Медик поруч із Доком подивився на нього.
— Ти з ким говориш?
Док повернув голову.
— З Гоустом.
— З ким?
Док усміхнувся, ще не зрозумівши.
— З оци...
Він показав рукою.
Усмішка зникла.
Медик простежив за пальцем.
— Там нікого нема.
Кілька секунд Док мовчав.
— Гоуст.
— Що? — відповів Ghost.
Док дивився на нього.
Чув.
Точно чув.
— Скажи щось.
— Ти заїбав.
Док повільно повернувся до медика.
— Він щойно сказав, що я його заїбав.
— Хто?
— Гоуст.
Медик перестав працювати з його рукою.
— Ти контузію мав?
— Ні.
— Втрачав свідомість?
— Ні.
— Тоді кого ти бачиш?
Док не відповів.
Борода почув розмову й підняв голову.
— Що там?
— Він Гоуста не бачить.
— Хто?
— Оцей.
— Може, сліпий.
Медик глянув на Бороду.
— Дядьку, кого саме я маю бачити?
— Гоуста.
— Де він?
— Та ось він, блядь.
Борода показав.
Малий, якого вже поклали на інші ноші, піднявся на ліктях.
— Гоуст, підійди до них. Бо ці зараз вирішать, що ми всі йобнулися.
Ghost стояв між ними.
— Я вже тут.
Малий подивився на медика.
— Чув?
Той похитав головою.
Монгол, який сидів на землі й усе ще ловив звуки через вату в голові, дивився на всіх.
— Що?
Касир підійшов до нього.
— ВОНИ ГОУСТА НЕ БАЧАТЬ.
Монгол насупився.
— Якого Гоуста?
Усі замовкли.
Малий навіть перестав дихати на секунду.
Монгол подивився на Ghost.
— А. Цього.
Піксель зареготав на ношах.
— Сука. Я вже подумав.
Навіть Борода засміявся.
Напруга відпустила на кілька секунд.
Монгол додав:
— Чого не бачать?
Касир сів просто на землю.
— От тепер знову пиздець.
Філософ досі стояв біля входу, спираючись на плече санітара. Санітар тягнув його всередину, але Філософ не йшов.
Дивився на Ghost.
— Ти ж нас через поле провів.
— Ну.
— Я тебе бачу.
— Уже добре.
— Не жартуй.
Ghost перестав усміхатися.
Навколо раптом стало дуже багато людей.
Медики. Санітари. Хтось із охорони. Хтось із рацією. Вони дивилися на сімох поранених, які одночасно показували в одне місце.
На нього ніхто не дивився.
Не так, як дивляться крізь людину.
Просто там для них нічого не було.
Ghost торкнувся плитоноски.
— Док.
Док одразу відповів:
— Я тут.
— Ти мене бачиш?
— Так.
— Піксель?
— Та бачу я тебе, блядь.
— Борода?
— Ще раз мене перевіряти почнеш — дам у їбало.
— Малий?
— Бачу.
Касир підняв руку.
— Шість.
Монгол теж підняв.
— Що шість?
— Нічого.
Філософ сказав:
— Сім.
Касир глянув на нього.
— Разом зі мною сім.
— Я про тих, хто його бачить.
Касир повільно кивнув.
Медик, той самий, що приймав Пікселя, вже не питав про контузію.
— Позивний точно Гоуст?
— Точно, — сказав Док.
— Підрозділ?
Док подивився на Ghost.
— Я не питав.
Борода теж.
— Я теж.
Піксель підняв голову.
— Він із позицій звідти. Біля старої траншеї. Там усе накрило.
— Ім’я?
Ніхто не відповів.
Медик повторив:
— Реальне ім’я знає хтось?
Тиша.
Ghost відкрив рот.
— Сергій.
Ніхто з медиків не ворухнувся.
Піксель одразу сказав:
— Сергій.
Ghost глянув на нього.
Піксель дивився прямо в очі.
— Сергій, — повторив він уже тихіше. — Каже, Сергій.
Медик узяв рацію.
— Який підрозділ?
Ghost назвав.
Піксель повторив.
Медик викликав когось по рації. Перший раз без відповіді. Другий.
Ghost стояв і дивився на маленький чорний динамік.
Тріск.
Потім голос.
— На зв’язку.
Ghost упізнав його відразу.
Лис.
Він зробив крок до рації.
— Лис.
Ніхто не відреагував.
Медик натиснув передачу.
— У вас є боєць, позивний Ghost? Сергій.
Пауза.
Тріск.
— Повтори.
— Ghost. Сергій. У нас група поранених каже, що він їх вивів до нас.
Пауза цього разу була довша.
Ghost дивився на рацію.
— Лис, це я.
Тиша.
Потім:
— Не може бути.
Медик глянув на сімох.
— Чому?
З рації відповіли не одразу.
— Ghost двохсотий.
Ніхто не сказав нічого.
Навіть Монгол.
Медик перепитав:
— Точно про цього говоримо?
— Сергій, позивний Ghost. Так.
Піксель сів на ношах.
— Нє.
Медик жестом наказав йому лежати.
Піксель відштовхнув руку.
— Нє, блядь. Він мене знайшов. Він мені турнікет перетягнув. Він мене сюди привів.
Рація тріснула.
— Хто там?
Медик натиснув кнопку.
— Поранені. Семеро. Всі кажуть те саме.
Касир автоматично поправив:
— Вісім.
Медик почув, але цього разу не став сперечатися.
— Коли він загинув? — спитав Док.
Медик передав питання.
Рація замовкла.
Ghost глянув на руку.
На годинник.
12:17.
Цифри стояли так само, як тоді, коли він уперше сів у розбитому окопі й постукав пальцем по склу.
12:17.
У рації клацнуло.
— Приліт був о дванадцятій сімнадцять. Прямий. Бліндаж склало. Ми дісталися до нього після повторного обстрілу. Він уже все.
Ghost не дивився на людей.
Дивився на годинник.
Піксель тихо сказав:
— Я його о тринадцятій нуль шість бачив.
Ніхто не відповів.
— У мене на телефоні було тринадцять нуль шість. Він ще сказав, що годинник здох.
Медик тримав рацію в руці й мовчав.
З динаміка знову долинуло:
— Ви там що, блядь, несете?
Піксель вихопив рацію з руки медика раніше, ніж той устиг зреагувати.
— Лис?
— Хто це?
— Піксель. Я Гоуста не знаю, я не з ваших. Він мене сьогодні знайшов. Я з турнікетом лежав у ямі. Він його підтягнув і витягнув мене. Потім ще шістьох назбирав. Ми всі його бачимо.
— Піксель, віддай рацію, — сказав медик.
— Зараз.
З динаміка нічого не було чути кілька секунд.
Потім Лис спитав:
— Як він був одягнений?
Піксель подивився на Ghost.
— Як усі, блядь. Бронік, каска. Автомат. Телефон розбитий. На лівому рукаві кров.
Ghost машинально глянув на рукав.
Кров була.
Та сама.
— Ще що? — спитав Лис.
Піксель розгубився.
— Та звідки я знаю? Заїбав усіх своїми «сто метрів». Одружений. Діти є. Своє поранення Доку не показував.
Док тихо сказав:
— Сука.
У рації хтось важко видихнув.
— Це він.
Піксель віддав рацію медику.
Ніхто більше нічого не питав.
Ghost стояв і дивився на годинник.
12:17.
Потім підняв голову.
Док дивився на нього.
— Гоуст.
— Що?
— Покажи бік.
Ghost засміявся.
— Ти серйозно?
— Так.
— На хуя тепер?
Док теж засміявся.
Коротко. Потім закрив лице здоровою рукою.
— Та пішов ти.
— Нарешті.
Малий лежав на ношах і дивився на Ghost.
— Гоуст.
— Що?
— А якого хуя?
Ghost подумав.
— Не знаю.
Філософ тихо пирхнув.
— Нарешті нормальна відповідь.
Монгол нахилився до Малого.
— Що він сказав?
Малий подивився на Ghost.
Потім на Монгола.
— Каже, що не знає.
— А.
Монгол кивнув.
— Логічно.
Медики знову почали працювати.
Їм треба було робити те, що вони вміли. Пікселя готували далі. Малому фіксували ногу. Док нарешті дозволив нормально зайнятися рукою. Бороді сказали лягти, він послав усіх нахуй і ліг. Філософ сперечався через знеболення. Монгол питав, коли повернеться слух. Касир сидів на землі й не відводив очей від Ghost.
Через кілька хвилин Касир спитав:
— Ти тепер куди?
Ghost озирнувся.
— Не знаю.
— До стабіка ж ішов.
Ghost подивився на намет.
— Дійшов.
— Ну то й сиди.
— Ти мені наказуєш?
— Ага.
— Хуйово виходить.
— Учусь.
Потім приїхала машина.
Почалася метушня. Когось вантажили першим, когось залишали чекати. Ноші носили туди-сюди. Хтось матюкав водія. Хтось шукав папери.
Група розсипалася так само швидко, як колись зібралася.
Пікселя понесли першим.
Коли ноші проходили повз Ghost, він підняв руку.
Ghost дав йому п’ять.
Піксель кивнув, наче цього було досить.
Бороду повели другим. Він зупинився біля Ghost.
— Ну.
— Ну.
Борода простягнув руку.
Ghost потиснув.
— Дякую, — сказав Борода.
— Іди вже.
— Не пішов би ти нахуй.
— Потім.
Борода засміявся.
— Оце «потім» у тебе, звісно...
Не договорив.
Пішов.
Док затримався найдовше.
Стояв навпроти Ghost із рукою в шині.
— Я лікар, — сказав він.
— Я знаю.
— І я зараз маю якось це собі пояснити.
— Успіхів.
— Іди нахуй.
— Уже казав.
Док кивнув.
Потім зовсім тихо:
— Я його не кинув.
Ghost зрозумів, про кого він.
Про того, біля кого Док сидів у вирві.
— Не кинув.
— Я думав, що кинув.
— Нє.
Док постояв ще секунду.
І пішов.
Касир ішов за ними й рахував.
— Раз. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість.
Філософ кульгав останнім.
Касир озирнувся на нього.
— Сім.
Потім подивився на Ghost.
Палець піднявся ще раз.
— Вісім.
Медик поруч сказав:
— Кого ти весь час рахуєш?
Касир не відвів очей від Ghost.
— Своїх.
Медик хотів щось відповісти, але передумав.
Касир пішов до машини. Філософ — слідом.
Машина рушила.
Ghost залишився біля блоків.
Хтось із медиків пройшов зовсім поруч.
— Ну й добре, — сказав Ghost.
Ніхто не відповів.
Він глянув на годинник.
12:17.
І пішов.