Філософ

— Поки що все сходиться.
Ghost не відповів. Дивився на червоні таблички.
Їх було видно три. Одна на дереві, друга нижче, майже в траві, третя далі, вже на відкритому. Між ними тягнулася смуга витоптаної землі, але після обстрілів там усе виглядало однаково погано: вирви, сухі грудки, уламки гілок.
Піксель підійшов ближче.
— Я так розумію, через ліс обійти — це занадто просто?
Ghost похитав головою.
— Там теж.
— А справа?
— Теж.
Касир видихнув.
— Обожнюю місця з вибором.
Док дивився на Ghost.
— Ти знаєш прохід?
— Знав.
— Коли?
— Позавчора.
Борода підняв голову.
— А за ці два дні тут нічого не могло змінитися? Ну так, дрібниці якісь. Прильоти, наприклад.
— Могло.
— От за це я тебе і люблю. Ти завжди заспокоїш.
Монгол дивився на всіх по черзі.
— Що?
Малий показав на табличку.
— МІНИ.
Монгол примружився.
— Бачу.
— ТО ЧОГО ПИТАЄШ?
— Я питав, чого ви стоїте.
Малий заплющив очі.
— Господи.
Піксель сказав:
— Не звертайся туди. Касир уже попереджав.
Ghost скинув із плеча рюкзак Дока й поклав біля дерева.
— Залишимо зайве тут.
Док одразу насупився.
— Ніхуя.
— Я не про твоє.
— А про що?
Ghost показав на уламок ящика, який Малий невідомо навіщо тягнув останні метрів п’ятсот.
Малий притиснув ящик до себе.
— Це сидіння.
— Це дошка.
— Це моє сидіння.
Борода сказав:
— Малий, якщо ми зараз підірвемося, сидіти вже не буде актуально.
Малий подумав і кинув дошку.
— Умовив.
Ghost ще раз подивився вперед.
— Ідемо слід у слід. Не розтягуємось. Куди я — туди ви. Якщо зупинився, всі стоять.
— А якщо ти помилився? — спитав Касир.
— Тоді дізнаємось.
— Блядь.
— Ти питав.
Першим пішов Ghost.
За ним Борода. Потім Піксель, Док, Касир. Монгол узяв Малого так, щоб той майже не спирався на ліву ногу, і рушив останнім.
— Я сам, — сказав Малий.
Монгол не почув.
— І слава Богу, — додав Малий.
Перші метрів десять нічого не сталося.
Від цього легше не було.
Ghost ішов повільно. Дивився під ноги, потім уперед, шукав те, що пам’ятав. Колись тут була біла стрічка на кілках. Тепер одного кілка не було, другий лежав у траві, третій стирчав під кутом.
Він зупинився.
Позаду завмерли всі.
Піксель прошепотів:
— Тільки не кажи, що забув.
— Не забув.
— Тоді чого стоїмо?
Ghost показав на вирву попереду.
— Її не було.
Борода тихо сказав:
— Охуєнна новина.
Док озирнувся назад.
До дерев було вже метрів двадцять. Не далеко. Але назад ніхто не запропонував.
Ghost обійшов вирву ліворуч. Зробив крок. Другий.
За спиною почулося:
— Стій.
Голос був не їхній.
Ghost завмер.
Піксель теж.
— Це хто сказав?
— Не я, — відповів Борода.
— І не я, — сказав Касир.
З правого боку, метрів за тридцять, була стара траншея. Майже зрівняна з землею. Над краєм піднялася рука.
— Не лізьте лівіше, — сказав голос. — Там хуйово.
Ghost повернув голову.
— Ти хто?
— А ви хто?
— Туристи, — сказав Борода.
З траншеї помовчали.
— Тоді екскурсія у вас хуйова.
Піксель усміхнувся.
— Наш.
Ghost глянув на землю між собою і траншеєю.
— Сам вийти можеш?
— Можу.
— То виходь.
— Не можу.
Борода тихо засміявся.
— Ще один.
— Що з тобою? — крикнув Док.
— Нога.
Док аж застогнав.
— Чого у вас у всіх ноги?
Малий озвався ззаду:
— Бо руки зайняті автоматами.
Монгол нахилився.
— Що він сказав?
— НІЧОГО.
— Не кричи.
Людина в траншеї знову підняла руку.
— Я серйозно. Не йдіть до мене напряму. Тут після вчорашнього все перемішало.
Ghost дивився на нього.
— Як ти туди потрапив?
— Ногами.
— Дуже смішно.
— Мені теж уже не дуже.
Ghost подивився на залишки білої стрічки, потім на траншею.
— Ти знаєш, де прохід?
— Звідси знаю метрів десять. Далі не бачу.
— А як прийшов?
Пауза.
— Не звідси.
Касир сказав:
— Прекрасно. У нас два провідники, і жоден не знає дороги.
— Один знає сто метрів, — сказав Піксель.
— Це не дорога. Це діагноз.
Ghost присів.
Йому почало здаватися, що він пам’ятає. Не землю — напрямок. Прохід ішов до старої траншеї, потім праворуч уздовж неї й уже звідти на відкриту ділянку. Позавчора вони заходили з іншого боку.
— Ти сидиш на проході, — крикнув він.
— Може бути.
— Не «може». Там іде коридор.
— Тоді вітаю. Я його зайняв.
— Позивний?
— Філософ.
Піксель одразу повернувся до Касира.
— Бетмена не буде.
— Ще не вечір.
Ghost пішов далі.
— Гоуст, — тихо сказав Док.
— Що?
— Ти впевнений?
Ghost подивився на нього.
— Ні.
Док кивнув.
— Добре. Просто хотів уточнити.
Ще кілька метрів вони пройшли мовчки.
Потім Борода сказав:
— Я от думаю.
— Не треба, — відповів Касир.
— Ні, серйозно. Якщо звідси вийду, два тижні взагалі нікуди ходити не буду.
Піксель прошепотів:
— Будеш удома до туалету сапера викликати.
— Буду сцяти у відро.
— Романтика.
— Мовчіть, — сказав Ghost.
І вони замовкли.
До траншеї залишалося метрів п’ятнадцять.
Філософ уже був видний краще. Сидів на дні, спиною до стінки. Автомат лежав на колінах. Права штанина нижче коліна була розрізана, зверху намотаний бинт. Поряд валялася розірвана упаковка від перев’язувального пакета.
— Кровить? — крикнув Док.
— Уже ні.
— Турнікет ставив?
— Нє.
— Добре.
— Я радий, що склав іспит.
Ghost зробив ще крок і раптом зупинився.
Не через землю.
Зліва, далеко за полем, почувся короткий тріск автоматної черги.
Усі пригнулися.
Монгол залишився стояти.
Малий смикнув його за рукав.
— СЯДЬ.
— Що?
— СЯДЬ, БЛЯДЬ!
Монгол присів.
— Так би й сказав.
Філософ у траншеї глянув у той бік.
— Там сіра зона. Інколи лазять.
Ghost присів нижче.
— Далеко?
— Не знаю. Я сюди не з картою прийшов.
Касир сказав:
— Нарешті нормальна людина. Теж нічого не знає.
— Зате не пиздить, що сто метрів, — додав Піксель.
Ghost озирнувся.
— Може, вас тут залишити?
— Нє, — сказали Борода і Піксель одночасно.
Філософ засміявся.
— Ви давно разом?
Касир відповів:
— Вічність. Години три.
— Співчуваю.
— Ми теж.
Ghost добрався до краю траншеї.
— Покажи ногу.
— Ти медик?
— Ні.
— Тоді поклич медика.
Док підняв здорову руку.
— Тут.
Філософ подивився на всю колону.
— Ви що, по дорозі людей збираєте?
— Він збирає, — сказав Борода й показав на Ghost.
— Хобі таке, — додав Касир.
— Дебільне хобі.
— Ми йому говорили.
Док дістався траншеї хвилини за дві. Спустився обережно, сів біля Філософа.
— Що сталося?
— Уламок. Може, два. Після прильоту. Спочатку йшов, потім нога сказала, що їй похуй на мої плани.
Док розмотав верхній бинт.
— Сам перев’язував?
— Ага.
— Нормально.
— О, дякую. Похвала від Дока. Можна помирати щасливим.
— Не сьогодні.
Філософ подивився на нього.
— Це медичний висновок?
— Це наказ. Тут у нас Гоуст командує неможливим, я відповідаю за дурні формальності.
Ghost сидів на краю траншеї й дивився назад на тих, хто ще стояв у проході.
— Довго?
Док не підняв голови.
— П’ять хвилин.
— Три.
— П’ять.
— Чотири.
— Іди нахуй.
— Добре.
Філософ усміхнувся.
— Ви одружені?
Док уперше за весь день засміявся голосно.
— Ні. Він мені не показує поранення.
Філософ глянув на Ghost.
— А ти поранений?
— Бік зачепило.
— Серйозно?
— Нє.
Док перестав сміятися.
— От бачиш. Знову.
— На стабіку подивишся.
— Я це вже чув.
Філософ дивився на них обох.
— Слухайте, а може, ви мене тут залишите? Я хоча б від вас відпочину.
Ghost сказав:
— Ні.
— Я просто запропонував.
Док закінчив із пов’язкою.
— Кістка, схоже, ціла. Кровотеча під контролем. Наступати зможеш, але буде хуйово.
— Уже.
— Тоді сюрпризу нема.
Філософ сперся руками й спробував підвестися.
Не вийшло.
Сів назад.
— От і все.
Ghost спустився в траншею.
— Ще раз.
Філософ подивився на нього.
— Ти завжди такий нудний?
Зверху Піксель сказав:
— Завжди.
— Я не тебе питаю.
— Всі так кажуть.
Філософ знову взявся за край.
Ghost підставив плече.
— Не треба мене тягнути.
— Я не тягну.
— А що робиш?
— Стою.
— Дуже корисно.
— Вставай.
Філософ видихнув і піднявся.
На цей раз став.
Праву ногу тримав майже прямою, вагу переніс на ліву. Постояв кілька секунд.
— Ну?
— Стою.
— Бачу.
— І що далі?
Ghost показав уперед.
— Далі сто метрів.
Уся група застогнала.
Філософ озирнувся на них.
— Я щось пропустив?
Борода сказав:
— Ти ще молодий у нашому колективі.
Філософ зробив перший крок.
Потім другий.
На третьому вчепився в плече Ghost.
— Блядь.
— Нормально.
— Не кажи «нормально». Я ненавиджу це слово.
— Добре.
— І «добре» теж.
— Тоді мовчу.
— От це прекрасно.
Вони вибралися з траншеї.
Касир одразу почав рахувати.
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім...
Палець зупинився на Філософі.
— Вісім.
Філософ подивився на нього.
— Ти хто?
— Касир.
— А. Тоді зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Нічого. Просто хотів, щоб тобі було приємно.
Піксель засміявся.
— Мені він уже подобається.
— Ти всіх любиш перші п’ять хвилин, — сказав Борода.
— Тебе не любив.
— Взаємно.
Ghost повернувся до проходу.
Тепер треба було вивести сімох.
Це чомусь здалося простішим, ніж зайти сюди шістьом.
Вони рушили далі вздовж старої траншеї. Філософ ішов між Ghost і Доком. Монгол тягнув Малого. Борода цього разу допомагав Пікселю на нерівних місцях. Касир ішов посередині й час від часу рахував усіх поглядом.
Через кілька хвилин Філософ спитав:
— А чого Гоуст?
Ghost не озирнувся.
— Так дали.
— Хто?
— Хлопці.
— За що?
— Не пам’ятаю.
— Поганий філософ із тебе.
— А з тебе хороший?
Філософ хмикнув.
— Я взагалі електрик.
Піксель почув.
— А Філософ чого?
— Бо одного разу сказав командиру, що якщо яму копати достатньо довго, то вийдемо в Китай.
Касир засміявся.
— І?
— Він сказав, що до Китаю далеко, а наряд поза чергою близько.
Борода кивнув.
— Мудра людина.
— От тоді й прилипло.
— А вдома хто? — спитав Малий.
Філософ трохи помовчав.
— Мати.
— Жінка?
— Була.
— Розлучились?
— Ага.
Малий кивнув.
— Діти?
— Донька. Дев’ять.
— Бачишся?
— Коли дають.
На цьому розмова закінчилася сама.
Філософ ішов далі.
Ще метрів через тридцять прохід вивів їх до низини. Червоних табличок більше не було. Попереду починалася інша посадка.
Ghost зупинив усіх.
— Чекаємо.
Касир спитав:
— Чого тепер?
Ghost прислухався.
Десь попереду працював двигун. Нерівно, з паузами. Потім голос. Далеко, слів не розібрати.
Борода тихо сказав:
— Наші?
— Не знаю.
Піксель прошепотів:
— Знову розвіддані.
Філософ нахилився до Ghost.
— Там за посадкою дорога. Я звідти йшов. Наших там не було.
— Коли?
— Години дві тому. Може, три.
Ghost подивився на нього.
— Чого назад не повернув?
— Бо думав, що вперед ближче.
Піксель тихо сказав:
— Ще один із секти ста метрів.
Ghost присів.
Між деревами далеко попереду щось рухнулося. Силует. Потім другий.
Док прошепотів:
— Не наші?
Ghost не відповів.
Усім і так вистачило.
Монгол нічого не чув, але побачив, як змінилися обличчя. Обережно опустив Малого на землю й зняв кулемет із плеча.
Малий сказав:
— О. Нарешті меблі ставлять.
Монгол не почув.
Ghost показав рукою вниз.
Усі лягли або присіли.
Кілька хвилин нічого не відбувалося.
Потім чужі голоси стали ближчими.
Ghost показав праворуч, уздовж низини.
— Обходимо.
Борода глянув на Філософа.
— Пройдеш?
— А є варіанти?
— Можемо тебе тут залишити. Ти просив.
— Уже передумав.
Вони пішли праворуч.
Повільно. Без розмов.
Тепер ніхто не питав, скільки до стабіка.
Монгол ніс частину ваги Малого. Борода тримав Пікселя. Док підтримував Філософа. Касир ішов ззаду й озирався на кожному повороті.
Ghost тільки показував напрямок.
Через хвилин двадцять чужих голосів більше не було чути.
Вони вийшли до вузької польової дороги. На узбіччі стояв розбитий знак, а за ним, метрів за триста, виднілися бетонні блоки.
Піксель примружився.
— Це що?
Док подивився.
— Схоже на наших.
Касир одразу сказав:
— «Схоже» мені сьогодні вже не подобається.
Ghost дивився довше.
На одному з блоків була синя стрічка.
— Наші.
Ніхто не зрадів уголос.
Просто всі трохи випросталися.
Філософ сів на край дороги.
— Все. Я хвилину.
Ghost підійшов.
— Вставай.
Філософ підняв на нього очі.
— Та пішов ти нахуй.
Ghost усміхнувся.
— Добре.
— Серйозно?
— Хвилину.
Філософ подивився на нього підозріло.
— Ти хворий.
— Може бути.
Поруч сів Борода. Потім Піксель. Малого Монгол просто поставив на землю, як сумку, і сів сам. Док опустився останнім.
Касир залишився стояти.
Подивився на всіх.
Порахував.
— Вісім.
Монгол нахилив голову.
— Що?
Касир показав пальцями вісім.
Монгол перерахував.
Потім кивнув.
— Вісім.
Піксель простягнув ноги.
— Красиво.
— Що красиво? — спитав Малий.
— Та хуй його знає. Просто сказати хотілося.
Філософ глянув на Ghost.
— А ти кого шукав?
— Що?
— Коли сюди йшов. Ти ж не по нас ішов. Куди сам ішов?
Ghost показав на бетонні блоки.
— До стабіка.
— Поранення показати?
— Ага.
Док одразу відкрив очі.
— Чули? Свідки є.
Ghost похитав головою.
— Пішли.
Філософ засміявся.
— Все. Хвилина закінчилась.
Він сперся на плече Дока й піднявся.
За ним підвелися інші.
Ghost пішов першим.
За кілька кроків позаду Касир сказав:
— Вісім.
Борода навіть не озирнувся.
— Та заїбав уже.
І вони рушили до блоків.