Монгол

Монгол знайшовся хвилин через десять.
Спочатку Піксель вирішив, що той п’яний.
Чоловік ішов їм назустріч уздовж посадки, зачіпав плечем гілки й раз по раз збивався ліворуч. Високий, широкий у плечах, із кулеметом через груди. Каска сиділа криво. На правій щоці засохла кров.
— О, — сказав Піксель. — Ще один.
Борода навіть не зупинився.
— Не бери. Нам цих вистачає.
Ghost підняв руку.
— Ей!
Чоловік ішов далі.
— Ей, боєць!
Нуль.
Піксель глянув на Дока.
— Він глухий?
Док нічого не відповів.
Ghost ступив уперед і став просто на дорозі.
Чоловік побачив його метрів за п’ять. Сіпнувся так, що ледь не підкинув кулемет.
— Ти, блядь, звідки?!
Говорив дуже голосно.
Ghost показав на себе.
— Звідти.
— Що?
— Звідти!
— Не кричи!
Позаду Піксель почав сміятися.
— Все. Це мій улюблений.
Чоловік повернув голову на сміх, але, схоже, нічого не почув.
Док підійшов ближче.
— Дивись на мене.
— Я дивлюсь.
— Позивний?
— Монгол.
— Давно так чуєш?
Монгол насупився.
— Як?
Док показав пальцем на вухо.
— Погано.
— А. Після прильоту.
— Коли?
— Та хвилин двадцять тому. Може, сорок.
Касир тихо сказав:
— Наш клієнт.
Монгол його не почув.
Док став майже впритул і заговорив повільніше.
— Нудить?
— Нє.
— Блював?
— Нє.
— Голова крутиться?
Монгол подумав.
— Земля трохи їздить.
— Заєбісь.
— Що?
— Кажу, заєбісь.
— А.
Док узяв його за підборіддя, повернув голову. За правим вухом було садно, нижче — засохла кров.
— Це звідки?
— Хуй його знає.
— Вухо болить?
— Нє. Воно просто не працює.
— Друге?
— Як через подушку.
Піксель підійшов із другого боку і майже крикнув:
— ТЕБЕ ЯК ЗВАТИ?
Монгол повернувся до нього.
— Монгол.
— А Я ПІКСЕЛЬ.
— Дуже приємно.
— Я РАДИЙ, ЩО ТИ МЕНЕ ЧУЄШ.
Монгол дивився секунду.
— Ти чого кричиш?
Касир зігнувся навпіл.
Навіть Малий засміявся, тримаючись за Бороду.
Піксель образився.
— Та йдіть ви всі нахуй.
— Що він сказав? — спитав Монгол.
— Познайомився, — відповів Ghost.
Монгол кивнув і знову рушив повз нього.
Ghost узяв його за плитоноску.
— Ти куди?
— Назад.
— Куди назад?
Монгол показав у той бік, звідки щойно прийшов.
— До своїх.
— Де вони?
— Там.
— Де «там»?
Монгол роздратовано махнув рукою.
— На позиції.
— На якій?
— На нашій, блядь.
Ghost не відпускав.
Монгол подивився на руку на своїй плитоносці.
— Прибери.
— Ти зараз не туди йдеш.
— Звідки ти знаєш?
— Бо передок у той бік.
Ghost показав назад, через плече Монгола.
Той завмер.
Кілька секунд дивився туди. Потім туди, куди збирався йти.
— Нє.
Борода підійшов ближче.
— Так.
Монгол перевів погляд на нього.
— Ти хто?
— Борода.
— Що?
— Борода!
— Я бачу.
Піксель знову зареготав.
Борода витер лице рукавом.
— Я його зараз уб’ю.
— Стань у чергу, — сказав Док.
Монгол дивився на посадку за спиною.
— Не може бути.
Ghost відпустив його.
— Що пам’ятаєш?
— Приліт.
— До прильоту.
— Ми сиділи. Потім почало сипати. Я виліз до кулемета. Ще один приліт. Мене кинуло.
Він торкнувся каски.
— Потім встав. Сова кричав щось. Я не почув. Кабан махав рукою. Потім знову бахнуло.
— А далі?
Монгол мовчав.
— Далі?
— Не знаю.
Док став перед ним так, щоб той бачив лице.
— Свідомість втрачав?
— Не знаю.
— Це означає «можливо».
— Це означає «не знаю».
— Добре. Де Сова й Кабан зараз?
Монгол різко показав назад.
— Там.
Потім рука зависла.
— Напевно.
Вперше він сказав це тихіше.
Ghost подивився на решту.
Піксель уже сів під деревом. Малий стояв, спираючись на Бороду. Касир тримав поранену руку біля грудей. Док беріг свою праву. Ніхто тут не виглядав людиною, якій треба ще когось переконувати.
Монгол оглянув їх усіх.
— Ви куди?
— До стабіка, — сказав Ghost.
— Це куди?
Піксель підняв голову.
— Не питай.
Монгол не почув.
— Що?
— НІЧОГО!
— Не кричи.
Піксель ліг на спину.
— Господи, забери мене.
Касир сказав:
— Не проси. У нас тут Ghost. Ще почує не той.
Цього разу засміялися всі, крім Монгола.
Він стояв і дивився назад.
— Я не можу піти.
Ghost спитав:
— Чого?
— Там мої.
— Може бути.
— Що значить «може бути»?
— Те й значить. Ти не знаєш, де вони. Ти не знаєш, скільки лежав. І ти не знаєш, куди йдеш.
Монгол стиснув щелепу.
— Я повернуся.
— Повернешся.
Док подивився на Ghost.
Монгол теж.
— Куди?
— Спочатку до наших. Скажеш, де бачив своїх востаннє. Там розберуться.
— А якщо вони зараз там?
Ghost знизав плечима.
— Тоді ти їм більше допоможеш, якщо дійдеш.
Монгол нічого не сказав.
— Тут ти що зробиш? — спитав Ghost.
Тиша.
— Підеш сам у бік, який переплутав?
Монгол повільно видихнув.
— Сука.
— Ага.
— Ненавиджу, коли хтось розумний.
Борода сказав:
— Не переживай. Це в нього випадково.
Монгол почув тільки останнє слово.
— Що випадково?
— Все, — відповів Борода.
Док торкнув Монгола за плече.
— Кулемет віддай.
Той одразу притиснув його до себе.
— Нахуя?
— Бо ти після контузії, тебе веде вбік і в тебе реакція як у холодильника.
— Я нормально йду.
Усі мовчки подивилися на нього.
Монгол подивився на всіх.
— Та пішли ви.
Кулемет не віддав.
Вони рушили.
Перші хвилини Монгол ішов останнім і кожні двадцять кроків озиртався. Касир кілька разів теж дивився назад, але вже на Монгола.
Потім Малий почав відставати.
Нога тримала дедалі гірше. Він не скаржився, просто частіше зависав на Бороді, а той сам уже кульгав так, що Док раз по раз дивився на нього й нічого не говорив.
Монгол це побачив.
Підійшов.
— Що з ним?
Малий відповів:
— Все чудово.
— Що?
— НОГА!
— Бачу.
Монгол перекинув кулемет зручніше, взяв Малого під пахву й потягнув на себе.
— Ти що робиш?!
Монгол не почув.
— ЕЙ! ПОСТАВ МЕНЕ!
— Не кричи.
— ПОСТАВ, БЛЯДЬ!
Монгол закинув його руку собі на плечі.
Малий опинився майже у повітрі.
— Я сам можу!
— Що?
— САМ!
— Добре.
І пішов далі, продовжуючи його тягнути.
Піксель уже хапав рот руками.
— Малий, не сперечайся. Він тебе не чує.
— Та я бачу!
— Зате він тебе не бачить як проблему.
— Піксель, я тобі здорову ногу зламаю.
— У чергу.
Борода вперше за довгий час ішов без чужої ваги на плечі. Зробив кілька кроків, ніби не вірив.
— Монгол!
Той озирнувся.
Борода підняв великий палець.
Монгол теж підняв.
— Що він хоче? — спитав.
— Каже, що любить тебе, — відповів Касир.
— Хай не пиздить.
— О, чує, коли треба, — сказав Док.
Через кілька хвилин вони зупинилися.
Не через Монгола.
Ghost підняв руку.
Попереду посадка ставала рідшою. За деревами щось блиснуло на сонці. Метал чи скло.
Усі присіли майже одночасно.
Монгол залишився стояти.
Ghost схопив його за плече й смикнув униз.
— Сядь.
— Нахуя?
— Просто сядь.
Монгол присів.
— Що там?
— Не знаю.
— Тоді чого сидимо?
Касир сказав:
— Бо коли він каже «не знаю», це вже майже розвіддані.
Ghost повільно підняв голову.
Попереду нічого не рухалося.
Блиск був від шматка дзеркала, що висів на дверях розбитої машини далеко за деревами.
Вони пішли далі.
Монгол тепер ішов поруч із Малим. Той уже не сперечався. Просто висів на його плечі й економив сили.
— Ти звідки такий здоровий? — спитав Малий.
— Що?
Малий показав руками плечі.
— ЗДОРОВИЙ. ЗВІДКИ?
— А. Меблі таскав.
— Серйозно?
— Сімнадцять років. Свій бус був. Шафи, дивани, кухні. П’ятий поверх без ліфта — класика.
— Тоді я зрозумів, чого ти мене не відчуваєш.
— Що?
— Нічого.
Монгол подумав, потім сказав:
— У мене дві дочки.
— І?
— Та нічого. Ти питав, звідки здоровий. У мене вдома три жінки. Треба було виживати.
Малий засміявся.
— Скільки дочкам?
— Дванадцять і дев’ять.
— А жінці?
Монгол подивився на нього.
— Ти довбойоб?
— Просто питаю.
— Якщо я назву її вік, вона якось дізнається.
— Розумний.
— Я живий.
Ghost, який ішов попереду, на секунду збився з кроку.
Ніхто цього не помітив.
Монгол продовжив:
— Молодша перед виїздом сказала, щоб я повернувся з усіма пальцями.
Малий глянув на його руки.
— Поки план виконується.
— Ага.
— А позивний чого Монгол?
— Довго.
— Нам далеко.
Піксель озвався ззаду:
— Не кажи так при Гоусті. Він почує «далеко» і скаже сто метрів.
Монгол повернув голову.
— Що він сказав?
— Що нам близько, — відповів Малий.
— А.
Вони пройшли ще метрів двісті.
Монгол раптом зупинився.
Усі теж стали, бо Малий мало не полетів на землю.
— Що? — спитав Ghost.
Монгол дивився вперед.
— Там табличка.
— Яка?
Він показав.
Між двома деревами, майже біля землі, висів брудний червоний прямокутник. За ним, уже на відкритому, виднівся ще один.
Док примружився.
— Блядь.
Касир підійшов ближче, але Ghost одразу виставив руку.
— Стояти.
Монгол не почув слова, зате побачив жест і завмер.
Малий тихо сказав:
— Міни?
Ніхто не відповів.
Піксель подивився праворуч, потім ліворуч.
— Ми ж сюди не підемо?
Ghost дивився на поле.
Десь далеко щось гупнуло.
Монгол навіть не повернув голови.
— Що? — спитав він.
Борода сів на землю.
— Нічого. Просто наші сто метрів закінчилися.
Касир машинально почав рахувати людей.
Палець пройшов по Пікселю, Бороді, Доку, Малому, Монголу, Ghost і зупинився на собі.
— Сім.
Монгол нахилився до нього.
— Що сім?
Касир подивився на поле.
— Поки що все сходиться.