Малий

— Два.
Колода не зрушила.
Док видихнув крізь зуби й перестав тягнути.
— Ще раз так смикнеш — я тобі здорову руку зламаю, — сказав Борода.
— Дякую за консультацію.
— Безкоштовно.
Ghost присів нижче. Під поваленим стовбуром була земля, гілля, шматок пластику й край якогось перекриття. Голосу звідти більше не було.
— Ей! — крикнув він. — Живий?
Пауза.
— Ну нє, блядь. Уже додому поїхав.
Піксель сів просто на землю.
— О. Наш.
— Де тебе притиснуло? — спитав Док.
— Та хуй його знає. Я тут не бачу нічого.
— Ноги відчуваєш?
— Одну точно. Вона мені дуже переконливо пояснює, що є.
— Другу?
Знову пауза.
— Є. Пальці ворушаться.
Док кивнув сам собі.
— Добре. Не смикайся.
— А я тут, по-твоєму, танцюю?
Ghost почав руками відкидати землю від краю перекриття. Борода присів поруч. Піксель підповз ближче й здоровою ногою відсунув товсту гілку.
— Ти сиди, — сказав Борода.
— Я й сиджу.
— От і сиди нормально.
— У тебе самого нога.
— А в тебе мозку нема. Це різне.
Піксель образився мовчки й потягнув наступну гілку.
Док ліг на живіт, просунув голову в щілину.
— Бачиш мене?
— Бачу якусь пику.
— Уже добре.
— Не сказав би.
— Як звати?
— Малий.
Док повернув голову до решти.
— Малий.
— Та чули ми, — сказав Борода.
З-під землі долинуло:
— А вас там скільки?
Ghost відповів:
— Четверо.
— Охуїти. Ціла делегація.
Піксель засміявся.
— П'ятим будеш.
— Я нікуди не піду.
Усі на секунду замовкли.
Док знову нахилився до щілини.
— Чого?
— Нога.
— Ти ж сказав, пальці рухаються.
— Рухаються. А ще болить так, що я зараз всіх вас зненавиджу.
— Це не протипоказання.
— До чого?
— До ненависті. Ненавидь.
Ghost намацав край перекриття. То був шматок дерев'яного настилу, зверху притиснутий стовбуром і землею. Якщо тягнути просто вгору, усе могло сипонути всередину.
— Треба спочатку дерево прибрати.
Борода глянув на нього.
— Чим?
Ghost подивився навколо.
Нічим.
Борода теж подивився.
— Прекрасний план.
— Є кращий?
— Є. Не давати тобі придумувати плани.
Піксель показав на тонший кінець стовбура.
— Там легше буде.
— Ти звідси бачиш? — спитав Борода.
— Я молодий. У мене очі працюють.
— А нога ні.
— Не все одразу.
Вони обійшли завал з іншого боку. Стовбур лежав не всім вагою на перекритті — його тримала розвилка іншого дерева. Треба було не підняти, а трохи провернути.
Док подивився на свою праву руку.
— Я сьогодні дуже корисний.
Ghost став біля товстого краю.
— Лівою штовхай.
— Дякую, сам би не здогадався.
Борода вперся плечем.
Піксель залишився біля щілини.
— Малий!
— Що?
— Зараз буде шумно.
— Тут до цього, блядь, тиша була.
— Ну я попередив.
Вони натиснули.
Стовбур навіть не ворухнувся.
— Ще, — сказав Ghost.
— Ти слово «відпочити» знаєш? — спитав Борода.
— Знаю.
— І?
— Потім.
— Сука.
Другий раз дерево скрипнуло.
Третій — провернулося на кілька сантиметрів і різко сіло нижче.
З-під завалу закричали.
Ghost одразу відскочив.
— Малий!
— Є! Є, сука! Не чіпайте!
Док уже був біля щілини.
— Що сталося?
— Нога! Нічого. Чекай. Чекай...
Він дихав голосно, уривками.
Ніхто не рухався.
Піксель дивився на землю перед собою.
Борода сперся руками об коліна.
Через хвилину голос з-під завалу сказав:
— Ну йоб вашу мать.
Док трохи розслабився.
— Це хороший симптом.
— Який?
— Матюкаєшся реченнями.
— Я тобі зараз і абзацами можу.
— Тоді живемо.
Ghost знову підійшов до стовбура.
— Скільки треба?
Док оглянув щілину.
— Ще сантиметрів десять-п'ятнадцять. Потім дошки розберемо.
— Добре.
Малий почув.
— Нє. Хлопці, не треба.
Ghost нахилився.
— Що не треба?
— Там зверху ще хуй знає скільки. Ви зараз самі сюди ляжете.
— Не ляжемо.
— Ти звідки знаєш?
— Не знаю.
— Охуєнно.
— Ага.
— Ідіть звідси.
Борода пирхнув.
— О, почалося.
Малий замовк.
— Що почалося?
— Я теж так казав.
— І?
— Не допомогло.
Піксель підняв руку.
— Я не казав. Я відразу зрозумів, що він йобнутий.
— Хто? — спитав Малий.
Піксель показав на Ghost, потім згадав, що його не видно.
— Гоуст.
З-під землі стало тихо.
— У вас там Гоуст?
— Ага.
— Блядь. Дуже заспокоює.
Ghost посміхнувся.
— Ти вилізеш чи будеш позивні оцінювати?
— Я, якщо вилізу, тобі свій відгук залишу.
— У чергу, — сказав Борода.
Другий раз дерево посунулося легше. Борода одразу сів на землю й притиснув руку до боку.
Ghost глянув.
— Нормально?
— Іди нахуй.
— Значить, нормально.
— Уже вчишся.
Док і Піксель почали розбирати те, що відкрилося під стовбуром. Піксель тягнув дошки сидячи, Док працював лівою. Ghost відкидав землю.
Через кілька хвилин показалася каска.
Потім лице.
Малий був весь сірий від пилу. Тільки зуби білі.
— Красені, — сказав він.
— Сам такий, — відповів Піксель.
— Ти хто?
— Піксель.
— Тебе що, з дитячого табору забрали?
— Мені двадцять три.
— Тим більше.
Борода засміявся й одразу схопився за ребра.
— Не сміши його, — сказав Ghost.
— А то що?
— Розсиплеться.
— Я вас усіх запам'ятав, — сказав Борода.
Коли розібрали ще дві дошки, стало видно плечі Малого. Він справді був малий. Не худий — просто низький, збитий, квадратний якийсь.
— Тебе де тримає? — спитав Ghost.
— Ліва нога. Нижче коліна. Там щось на ній лежить.
Док просунув руку, наскільки міг.
— Стопу відчуваєш?
— Відчуваю.
— Холодна, тепла?
— Я звідки знаю? Вона моя, я її зсередини відчуваю.
— Логічно.
— А ти точно медик?
— Ні. Я просто люблю ставити тупі питання людям під завалами.
Малий подивився на нього.
— Док?
— Ага.
— Тоді вибач.
— Не пробачаю.
Під ногою виявився шматок колоди, значно менший за той, що вони вже посунули. Ghost і Борода підняли його настільки, щоб Док витягнув ногу.
Малий закричав матом так голосно, що Піксель навіть озирнувся в бік поля.
— Тихіше, — сказав він. — Нас зараз орки почують.
Малий лежав із заплющеними очима.
— Передай їм... що я зайнятий.
Потім відкрив очі.
— Нога на місці?
Док уже дивився.
— На місці.
— Це добре.
— Це дуже добре.
— А ходити?
— Не знаю.
— Заєбісь у вас медицина.
— Ти ще рахунок не бачив.
Витягували його повільно. Спочатку плечі, потім тулуб. На середині Малий застряг броніком і почав матюкати бронік, армію, виробника плит і того, хто вигадав людські плечі.
Піксель сміявся вже беззвучно.
Нарешті Малий опинився на землі.
Хвилину просто лежав.
Ghost сів поруч.
Док працював із ногою, щось перевіряв, обмацував, дивився. Малий стежив за його лицем.
— Ну?
— Що «ну»?
— Не роби це лікарське їбало.
— Яке?
— Оце. Коли ви все вже зрозуміли, а пацієнту ще не сказали.
— Я нічого не зрозумів.
— Тоді в тебе воно природне.
Док хмикнув.
— Явної кровотечі нема. Кістка назовні не стирчить. Стопа тепла. Пальцями рухаєш. Це те, що я можу тобі сказати тут.
— А решта?
— На стабіку.
Малий подивився на Ghost.
— Це далеко?
Піксель одразу сказав:
— Не питай його.
— Чого?
— У нього все сто метрів.
Борода додав:
— Ми вже кілометри три пройшли його сто метрів.
Ghost не став сперечатися.
Малий сперся на лікті.
— Я не встану.
Ніхто не відповів відразу.
Він сказав це спокійно. Не як прохання. Просто повідомив.
— Спробуєш, — сказав Док.
— Я ногу не відчував хвилин двадцять. Зараз відчуваю так, що краще б не відчував.
— Це теж інформація.
— Док, я серйозно.
— Я теж.
Малий сів. Зблід ще сильніше.
Ghost простягнув йому руку.
— Давай.
Малий подивився на неї.
— Ти всіх так дістаєш?
Піксель відповів замість Ghost:
— Так.
— А якщо я не можу?
Борода вже підводився з землі.
— Тоді будеш висіти на нас.
Малий перевів погляд на його ногу.
— Ти сам ледве стоїш.
— Тому не важчай.
Ghost не прибирав руку.
Малий подивився на нього.
Док підвівся.
— Вставай уже. Я хочу побачити, що нога робить під навантаженням.
— А якщо нічого?
Ghost сказав:
— Тоді придумаємо інше.
Малий знову глянув на нього.
І взявся за руку.
Перший раз не вийшло.
Він піднявся сантиметрів на двадцять і сів назад.
— Все.
— Ні, — сказав Ghost.
— Я сказав усе.
— Я почув.
— Тоді що?
— Ще раз.
— Та йди ти нахуй.
— Потім.
Борода став зліва. Док — справа, здоровою рукою.
— На три? — спитав Док.
— Ненавиджу «на три», — сказав Піксель.
— Чого?
— У них після «три» завжди болить.
Малий видихнув.
— Давайте.
На другий раз він став.
Ліву ногу майже не навантажував. Висів між Бородою і Доком, зуби стиснуті, лице мокре від поту.
— Стою, — сказав він.
— Бачимо, — відповів Док.
— Я, блядь, стою.
Цього разу ніхто не пожартував.
Малий зробив один крок.
Потім другий.
На третьому мало не впав, але Борода втримав.
— Не спіши.
— Я не спішу.
— Ти зараз із місця рвонув як маршрутка.
— Я в маршрутках не їжджу.
— Багатий?
— Низький. Мене там затоптують.
Піксель пирснув.
Ghost закинув медичний рюкзак Дока на плече.
Малий це помітив.
— А ти сам що, цілий?
— Майже.
— «Майже» — це де?
— Бік зачепило.
Док одразу повернув голову.
— О, знову почалося.
— Що?
— Він мені не показує.
Малий оглянув Ghost від голови до ніг.
— Правильно робить.
Док здивувався.
— Чого це?
— Бо ти з таким їбалом скажеш, що ампутація.
Борода зареготав і знову схопився за ребра.
— Сука... Малий, я тебе вже не люблю.
— А я тебе ще й не просив.
Вони рушили.
Тепер повільніше.
Малий ішов між Бородою і Доком. Піксель кульгав позаду й час від часу підпирав його ззаду рукою, коли той починав завалюватися.
Через хвилин п'ять Малий сказав:
— Мені сорок один.
— Співчуваємо, — відповів Борода.
— Я не тобі.
— А кому?
— Та нікому. Просто ви всі на мене дивитесь, ніби мені сімнадцять через позивний.
Піксель обурився:
— Я не дивлюся.
— Ти взагалі на всіх дивишся як школяр.
— Мені двадцять три.
— Бачив я таких двадцятитрирічних. У мене син шістнадцять, уже вищий за тебе.
Піксель випростався.
— Скільки?
— Сто вісімдесят сім.
— А ти?
— Іди нахуй.
— Серйозно.
— Метр шістдесят чотири.
Борода кивнув.
— Тепер зрозуміло.
— Що тобі зрозуміло?
— Позивний.
— Дуже складна загадка була.
Док спитав:
— Син теж Малий?
— Нє. Ця сволота мене вдома «батя-гном» називає.
Піксель зігнувся від сміху й мало не сів.
— Тихо ти, дебіл, — сказав Малий. — У тебе нога.
— Батя-гном...
— Я його за це пиздити обіцяв.
— І як?
— Поки він був метр п'ятдесят — виходило переконливіше.
Навіть Ghost засміявся.
Малий почув.
— А ти чого ржеш?
— Нічого.
— Діти є?
Ghost ішов кілька кроків мовчки.
— Є.
Борода одразу сказав:
— О. Прогрес.
Піксель підхопив:
— Минулого разу він на це питання втік.
— Я не втік.
— Ти сказав «ідемо» і пішов.
Малий кивнув.
— Значить, нормальний батько. Ми всі так робимо, коли питання незручне.
Ghost не відповів.
Попереду дерева рідшали. За ними було видно розбиту ґрунтову дорогу й ще одну посадку далі.
Малий раптом зупинився.
— Чекайте.
Усі стали.
— Що? — спитав Док.
Малий поліз у нагрудну кишеню. Дістав телефон. Екран був розтрощений павутиною, але засвітився.
— О.
— Що «о»? — спитав Борода.
— Живий.
— Телефон?
— Ага.
— Тут у нас сьогодні це популярна характеристика техніки.
Малий натиснув кнопку. Подивився на екран.
— Зв'язку нема.
— У всіх нема, — сказав Док.
Малий ще секунду дивився.
Потім усміхнувся.
— Що? — спитав Піксель.
— Фотка.
— Яка?
Малий повернув телефон.
На заставці стояв хлопець у цивільному, довжелезний, худий, із рукою на голові чоловіка, який був йому десь до плеча. Обидва корчили пики в камеру.
Під фото був напис маркером прямо на зображенні: «ГНОМ І ВЕЛЕТЕНЬ».
Піксель зареготав першим.
Борода другим.
Док дивився й хитав головою.
Малий забрав телефон.
— От виростив, блядь.
— Красивий, — сказав Борода.
— Хто?
— Ти.
— Пішов нахуй.
Він сховав телефон назад.
І пішов далі сам.
Не зовсім сам. Борода тримав лікоть, Док ішов поруч. Але наступні кілька кроків Малий уже не висів на них.
Ghost це помітив і нічого не сказав.
За дорогою щось глухо бахнуло.
Усі автоматично пригнулися.
Піксель подивився на Ghost.
— Сто метрів?
Ghost глянув на посадку попереду.
— Сто п'ятдесят.
Борода аж зупинився.
— Охуїти. Він одужує.
Малий нічого не зрозумів.
— Що з ним не так?
Док відповів:
— Довго пояснювати.
— До стабіка встигнемо?
Піксель похитав головою.
— Нє.
І вони пішли далі.