Док

Ghost вийшов із траншеї першим.

Сорок метрів відкритого місця раптом здалися значно довшими, ніж коли дивився на них із землі. Обабіч у траві стирчали старі кілки мінних позначень і шматки дроту. Ніхто не звертав убік: ішли знайомим проходом, яким користувалися свої.

— Не розтягуйтесь, — кинув він назад.

— Ми, блядь, стараємось, — відповів Борода.

Піксель щось додав, але Ghost уже не розібрав. Писк у голові знову став голоснішим.

На півдорозі Піксель раптом підняв голову.

— Мотор.

Усі троє автоматично пригнулися ще нижче. Звук тягнувся десь праворуч, високо, не наближаючись.

— Не розумію чий, — сказав Піксель. — Ідемо.

Ніхто не сперечався.

Рука в траві більше не піднімалась.

— Свій! — крикнув Ghost. — Не стріляй.

— Та я вже заїбався кричати, що свій!

Голос був ближче, ніж здавалося. Біля самої посадки трава була прим'ята, у невеликій вирві сидів боєць. Не лежав — саме сидів, притулившись спиною до землі. Автомат лежав поруч.

Вирву набило просто біля розбитого ходу сполучення. Далі він зникав під землею й гіллям, а в насипі чорнів напівзасипаний вхід у перекриту щілину. До глибших позицій тут колись можна було пройти не висовуючись. Тепер — як пощастить.

Ще один чоловік лежав за метр від нього.

Ghost спустився у вирву й одразу зрозумів, що до другого питань не буде.

Той, що сидів, простежив за його поглядом.

— Все.

Ghost кивнув.

— Ти як?

— Охуєнно.

— Це я вже сьогодні чув.

— Значить, день хороший.

На правій руці в нього була намотана пов'язка. Намотана так, ніби людина робила її зубами. Крізь бинт проступила кров, пальці були брудні, але ворушилися.

— Покажи.

— Ти медик?

— Ні.

Чоловік подивився на нього.

— Тоді нахуя тобі показувати?

Ззаду почулося важке сопіння.

Борода з Пікселем нарешті дісталися вирви. Піксель побачив нашивку на броніку пораненого й усміхнувся.

— О. А він медик.

Ghost глянув.

На підсумку справді був медичний хрест.

— Тоді ще краще. Сам собі покажеш.

Чоловік опустив голову на груди.

— Док.

— Що?

— Позивний. Док.

— Звідки? — спитав Ghost.

— Медик. Сусідня рота.

Док кивнув на чоловіка поруч.

— Він теж наш.

Борода фиркнув.

— Сьогодні день несподіваних позивних.

— А ти хто?

— Борода.

Док подивився на його бороду.

— Ясно.

Піксель підняв руку.

— Піксель.

Док перевів погляд з одного на другого.

— А ви?

— Піхота. Не ваша рота, — сказав Борода.

— Дронарі. З сусіднього опорника, — додав Піксель.

Ghost коротко сказав:

— Піхота. З роти на передньому ВОПі.

Док хмикнув.

— Збірна команда.

— Дронар?

— Телефони ремонтував.

— Ще краще.

Ghost присів біля Дока.

— Руку сам мотав?

— А хто?

— Хуйово.

Док повільно повернув голову.

— Третій раз за день чую. Ви всі з однієї кафедри?

Піксель засміявся.

— Він мені турнікет теж критикував.

Док одразу подивився на його ногу.

— Давно стоїть?

— Не знаю.

— Блядь.

— Знебол щось було? — спитав Док.

— Нє. Аптечку рознесло. Турнікет лишився.

Док відкрив медичний підсумок.

— На ліки алергія є?

— Нема.

— Тоді зараз буде.

Піксель сіпнувся від уколу й подивився на нього.

— Я тебе вже люблю.

— Не поспішай.

— Коли я його знайшов, телефон показував 13:06, — сказав Ghost. — Турнікет уже стояв. Я підтягнув.

Док глянув на Пікселя.

— Телефон зараз?

— Вимкнений.

— От і не чіпай.

Потім перевів погляд на Ghost.

— Кров після того йшла?

— Ні.

— Не крутили, не послабляли?

— Ні.

— Хоч щось нормально зробили.

Піксель образився.

— Я взагалі сам його наклав.

— Молодець. Цукерку дам на стабіку.

— А ногу не відріжуть?

Док подивився на нього секунди дві.

— Відріжуть.

Піксель завмер.

— Що?

— І другу теж. Щоб симетрично було.

Борода зареготав і схопився за бік.

— Сука... Док, ти мені ребра доб'єш.

Піксель витріщився на медика.

— Йобнутий.

— А ти не став лікарю діагнозів.

Ghost кивнув на праву руку Дока.

— З цим що?

Док став серйознішим.

— Уламок. Передпліччя. Схоже, без кістки. Кровило нормально. Зараз менше.

— Чого сидиш?

Док не відповів.

Ghost подивився на чоловіка поруч.

Док теж.

— Він живий був, коли я сюди доповз.

Ніхто нічого не сказав.

— Живий, — повторив Док. — Хвилин десять, може. Не знаю. Годинника нема. Телефон на глибших позиціях лишив. Сюди не тягав.

Він провів лівою рукою по обличчю.

— Я все зробив.

Ghost кивнув.

— Добре.

— Ні, блядь. Не добре.

— Я не про це.

Док подивився на нього.

Ghost простягнув руку.

— Давай перев'яжемо нормально і підеш із нами.

— Куди?

Піксель відповів першим:

— До РОПа. Там або евак, або зв’язок. А вже потім стабік. І вся ця дорога в нього складається зі шматків по сто метрів.

Борода кивнув.

— І сто метрів у нього можуть бути сто сімдесят.

Док перевів погляд з одного на другого.

— Ви звідки взялися?

— Він мене знайшов, — сказав Піксель.

— Мене відкопав, — додав Борода.

Док подивився на Ghost.

— А тебе хто знайшов?

— Сам знайшовся.

— Бачу.

Він знову глянув на загиблого.

— Треба його забрати.

Борода перестав усміхатися.

Ghost похитав головою.

— Вчотирьох не витягнемо. Один із простреленою ногою. Один щойно з-під перекриття. Ти з рукою.