Док

Ghost вийшов із траншеї першим.
Сорок метрів відкритого місця раптом здалися значно довшими, ніж коли дивився на них із землі.
— Не розтягуйтесь, — кинув він назад.
— Ми, блядь, стараємось, — відповів Борода.
Піксель щось додав, але Ghost уже не розібрав. Писк у голові знову став голоснішим.
Рука в траві більше не піднімалась.
— Свій! — крикнув Ghost. — Не стріляй.
— Та я вже заїбався кричати, що свій!
Голос був ближче, ніж здавалося. Біля самої посадки трава була прим'ята, у невеликій вирві сидів боєць. Не лежав — саме сидів, притулившись спиною до землі. Автомат лежав поруч.
Ще один чоловік лежав за метр від нього.
Ghost спустився у вирву й одразу зрозумів, що до другого питань не буде.
Той, що сидів, простежив за його поглядом.
— Все.
Ghost кивнув.
— Ти як?
— Охуєнно.
— Це я вже сьогодні чув.
— Значить, день хороший.
На правій руці в нього була намотана пов'язка. Намотана так, ніби людина робила її зубами. Крізь бинт проступила кров, пальці були брудні, але ворушилися.
— Покажи.
— Ти медик?
— Ні.
Чоловік подивився на нього.
— Тоді нахуя тобі показувати?
Ззаду почулося важке сопіння.
Борода з Пікселем нарешті дісталися вирви. Піксель побачив нашивку на броніку пораненого й усміхнувся.
— О. А він медик.
Ghost глянув.
На підсумку справді був медичний хрест.
— Тоді ще краще. Сам собі покажеш.
Чоловік опустив голову на груди.
— Док.
— Що?
— Позивний. Док.
Борода фиркнув.
— Сьогодні день несподіваних позивних.
— А ти хто?
— Борода.
Док подивився на його бороду.
— Ясно.
Піксель підняв руку.
— Піксель.
— Дронар?
— Телефони ремонтував.
— Ще краще.
Ghost присів біля Дока.
— Руку сам мотав?
— А хто?
— Хуйово.
Док повільно повернув голову.
— Третій раз за день чую. Ви всі з однієї кафедри?
Піксель засміявся.
— Він мені турнікет теж критикував.
Док одразу подивився на його ногу.
— Давно стоїть?
— Не знаю.
— Блядь.
— Телефон показував 13:06, коли ми зустрілися, — сказав Ghost. — Він уже був накладений. Я підтягнув.
Док глянув на нього.
— Кров після того йшла?
— Ні.
— Не крутили, не послабляли?
— Ні.
— Хоч щось нормально зробили.
Піксель образився.
— Я взагалі сам його наклав.
— Молодець. Цукерку дам на стабіку.
— А ногу не відріжуть?
Док подивився на нього секунди дві.
— Відріжуть.
Піксель завмер.
— Що?
— І другу теж. Щоб симетрично було.
Борода зареготав і схопився за бік.
— Сука... Док, ти мені ребра доб'єш.
Піксель витріщився на медика.
— Йобнутий.
— А ти не став лікарю діагнозів.
Ghost кивнув на праву руку Дока.
— З цим що?
Док став серйознішим.
— Уламок. Передпліччя. Схоже, без кістки. Кровило нормально. Зараз менше.
— Чого сидиш?
Док не відповів.
Ghost подивився на чоловіка поруч.
Док теж.
— Він живий був, коли я сюди доповз.
Ніхто нічого не сказав.
— Живий, — повторив Док. — Хвилин десять, може. Не знаю. Телефон десь проїбав. Годинника нема.
Він провів лівою рукою по обличчю.
— Я все зробив.
Ghost кивнув.
— Добре.
— Ні, блядь. Не добре.
— Я не про це.
Док подивився на нього.
Ghost простягнув руку.
— Давай перев'яжемо нормально і підеш із нами.
— Куди?
Піксель відповів першим:
— До стабіка. П'ять кілометрів, які насправді складаються зі шматків по сто метрів.
Борода кивнув.
— І сто метрів у нього можуть бути сто сімдесят.
Док перевів погляд з одного на другого.
— Ви звідки взялися?
— Він мене знайшов, — сказав Піксель.
— Мене відкопав, — додав Борода.
Док подивився на Ghost.
— А тебе хто знайшов?
— Сам знайшовся.
— Бачу.
Він знову глянув на загиблого.
— Треба його забрати.
Борода перестав усміхатися.
Ghost похитав головою.
— Вчотирьох не витягнемо. Один із простреленою ногою. Один щойно з-під перекриття. Ти з рукою.
— Я знаю.
— Тоді ходімо.
Док не рухався.
— Він у мене з роти.
Ghost сів навпочіпки навпроти.
— Його заберуть.
— Коли?
— Не знаю.
— От і я не знаю.
Піксель мовчав. Навіть Борода не встрявав.
Док потер долонею коліно.
— Я його мамі що скажу?
Ghost подивився на нього.
— Правду.
— Яку?
— Що ти був із ним до кінця.
Док стиснув губи.
— Дуже поможе.
— Не знаю.
— Тоді не пизди.
— Добре.
Ghost підвівся.
— Але якщо ти тут лишишся, комусь потім доведеться пояснювати вже двом матерям.
Док різко глянув на нього.
— У мене батьки померли.
— Значить, комусь іншому.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
Потім Док видихнув.
— Дай свій ІПП.
— Що?
— Перев'язувальний пакет є?
Ghost перевірив аптечку.
— Є.
— От і давай. Мій я вже витратив.
Перемотувати руку Дока довелося удвох. Він сам говорив, що тримати, де притиснути й коли не лізти пальцями. Лаявся теж сам.
— Сильніше.
Ghost затягнув.
— Так?
— Ще.
— Тобі ж боляче буде.
— Дякую, блядь, що попередив.
Борода стояв зверху й дивився.
— Приємно бачити, коли лікар лікується у пацієнта.
Док підняв на нього очі.
— Ти наступний.
— А в мене все добре.
— Ти йдеш боком, як краб.
— Це стиль.
— На стабіку розкажеш.
Піксель тим часом сів на край вирви й витягнув ногу.
— Док.
— Що?
— А реально як думаєш?
— Про що?
— Про ногу.
— Реально думаю, що якщо ще раз спитаєш, я тебе сам доб'ю.
— Зрозумів.
— На місці ніхто тобі зараз прогнозу не дасть. Кровотечу зупинили — це головне. Далі дійди.
Піксель кивнув.
— Оце я вже десь чув.
Ghost не відповів.
Коли пов'язка була готова, Док перевірив пальці, кілька разів стиснув і розтиснув їх.
— Жити можна.
— Вставай, — сказав Ghost.
— Ти всім це кажеш?
— Поки працює.
Док піднявся сам. Трохи похитнувся, але встояв.
Потім нахилився до загиблого. Щось тихо сказав йому. Настільки тихо, що Ghost не розібрав.
Док випростався.
— Ходімо.
Він узяв автомат лівою рукою. Медичний рюкзак спробував закинути на плече, але права рука одразу не дала.
Ghost забрав рюкзак.
— Я сам.
— Бачу.
— Там кілограмів п'ятнадцять.
— Значить, легкий.
Док глянув на нього.
— У тебе самого що?
— Подряпало.
— Де?
— Бік.
— Покажи.
— На стабіку.
Док примружився.
— Я, якщо ти не помітив, медик.
— Помітив. Ти ще й пацієнт.
— Це не заважає.
— Мені заважає.
Док хотів щось сказати, але Борода зверху крикнув:
— Ви там одружитесь чи підете вже?
— Ідемо, — відповів Ghost.
— Шкода, — сказав Піксель. — Гарна пара.
Від вирви до посадки було метрів десять. Ghost пішов першим, потім Док. Борода з Пікселем замикали.
У посадці всі попадали на землю майже одночасно.
— Сто метрів, — сказав Піксель.
— Десять, — відповів Ghost.
— Я вже автоматично множу.
Док сидів, притулившись до стовбура, і розглядав Пікселя.
— Дай ногу.
— Нащо?
— Просто хочу помацати. Я ж збоченець.
— А, ну тоді.
Док перевірив пов'язку й турнікет, нічого не розмотуючи.
— Час треба записати.
— Я ж не знаю точний.
— Пишемо, коли підтягнули. 13:06 плюс-мінус.
Ghost глянув на годинник.
12:17.
Не рухався.
Док помітив.
— У тебе котра?
Ghost показав екран.
— Ого.
— Здох.
— Годинник?
— Ага.
— Добре.
Ghost подивився на нього.
Док секунду мовчав, потім усміхнувся одним кутиком рота.
— Я про годинник.
— А.
— Ти якийсь нервовий.
— Це ти лікарський огляд проводиш?
— Уже проводжу.
Док витягнув маркер із медичного підсумка, зробив позначку на турнікеті Пікселя.
— Тепер хоч не будемо вигадувати.
Піксель подивився на напис.
— Красиво.
— Я в медичному вчився шість років саме заради цього.
Борода повернув голову.
— Ти реально лікар?
— Ага. На швидкій працював.
— А чого Док?
— Бо «Лікар» звучить як хуйовий позивний.
— А Док, значить, хороший?
— Я не вибирав. Один дебіл у роті сказав, що я схожий на лікаря з серіалу.
Піксель пожвавився.
— На кого?
— Хуй його знає. Я серіал не дивився.
— Може, на Хауса?
Док подивився на свою руку.
— Тепер, може, й на Хауса.
— Він кульгав.
— Значить, ти Хаус.
— Нє, — сказав Піксель. — Я Піксель.
Борода закрив очі.
— Блядь, який сильний діалог.
Кілька секунд було тихо.
Потім Док спитав:
— Зв'язок у когось є?
Піксель перевірив телефон.
— Нуль.
Борода похитав головою.
Ghost навіть не став діставати свій.
Док провів пальцем по кишені, де мав бути телефон, і згадав.
— Точно. Я свій десь посіяв.
— Дружина сваритиме? — спитав Борода.
— Донька.
— Велика?
— Сімнадцять.
— О. То точно сваритиме.
Док кивнув.
— Вона мені його й купила.
Піксель підняв голову.
— Сама?
— Підробляла в кав'ярні. Назбирала. Каже: «Тату, у тебе телефон як у бомжа».
— А який був?
— Нормальний.
— Який?
— Кнопковий.
Піксель скривився так, ніби почув про особливо тяжкий злочин.
— Док, це не нормальний.
— Дзвонив.
— І все?
— А що ще телефон має робити?
Піксель відкрив рот, але Борода махнув рукою.
— Не починай. Ми до стабіка не дійдемо.
Док усміхнувся.
— Вона в медичний вступати хоче.
— Донька? — спитав Борода.
— Ага.
— Вся в тата.
— От тому й відмовляю.
— А вона?
— Посилає.
Піксель кивнув.
— Розумна.
— Дуже. Каже: «Ти ж пішов».
Док подивився на свою перебинтовану руку.
— І хуй їй що відповіси.
Ніхто не відповів і за нього.
Десь ліворуч затріщала коротка черга.
Ghost підвів голову.
— Відпочили.
Піксель застогнав.
— Я тільки почав.
— Далі відпочинеш.
— Де?
— Через сто метрів.
Борода засміявся.
— От тепер нас четверо, хто знає, що це брехня.
Док спробував підвестися, спираючись лівою рукою об стовбур.
Ghost подав йому руку.
— Я сам.
— Ти це вже казав.
Док узявся.
Піднявся.
Піксель дивився на них знизу.
— Док.
— Що?
— Якщо дійдемо, ти мені нормально ногу подивишся?
— Якщо дійдемо, там будуть люди розумніші за мене.
— А ти?
— А я скажу їм, що ти заїбав усіх дорогою. Це важливий анамнез.
Піксель посміхнувся й почав вставати.
Борода одразу підставив плече.
Док подивився на них.
— Він тебе тягне?
— Ні, — сказав Піксель. — Ми так дружимо.
— Ясно.
Ghost закинув на себе медичний рюкзак Дока разом зі своїм. Бік відгукнувся різким болем. На секунду довелося завмерти.
Док це побачив.
— Подряпало, кажеш?
— Ага.
— Я тебе ще зловлю.
— Спочатку дожени.
— Нормально. Уже четверо свідків, що ти сам напросився.
Вони рушили вздовж посадки.
Док ішов другим. Перші хвилини мовчав, потім почав озиратися назад.
Раз.
Другий.
На третій Ghost сказав:
— Не дивись.
— Не командуй.
— Добре.
Док знову озирнувся.
Потім уже не дивився.
Через кілька десятків метрів він наздогнав Ghost.
— Гоуст.
— Що?
— Я координати місця запам'ятав.
— Добре.
— Передам.
— Добре.
Док ішов поруч ще кілька кроків.
— Його звали Серьога.
Ghost глянув на нього.
— Добре.
Док кивнув.
І відстав на крок.
Попереду посадка робила вигин. За ним земля була чорна від свіжого прильоту. Кілька дерев лежали поперек проходу.
Ghost переліз через перше.
Борода з Пікселем почали обходити.
Док раптом зупинився.
— Тихо.
Усі завмерли.
З-під повалених дерев нічого не було чути.
Потім — дуже слабко:
— Ей...
Піксель заплющив очі.
— Блядь.
Борода подивився на Ghost.
— Навіть не думай про свої сто метрів.
Ghost уже скидав із плеча медичний рюкзак.
Док перехопив автомат лівою рукою.
— Де?
Голос долинув знову. З-під землі.
— Тут... сука... тут...
Ghost показав на завал.
— Там.
Док подивився на свою перебинтовану руку, потім на завал.
— Ну що, рятувальнику?
Ghost присів біля першої колоди.
— Ти ж медик.
Док став поруч.
— Хуй з тобою. Раз.