Піксель

Підвестися вийшло не одразу.

Ghost уперся долонею в землю, підтягнув коліно і сів. У голові дзвеніло. Не так, щоб зовсім нічого не чути, але всі звуки доходили крізь тонкий писк, ніби хтось десь поруч лишив увімкненим старий телевізор.

— Блядь.

Телевізор не вимкнувся.

Він посидів ще трохи. Перед очима плавало, потім відпустило. Окоп метрів за десять закінчувався свіжим обвалом. Там, де вранці стояло перекриття, тепер стирчали дошки, мішки й шмат чорного поліетилену. Над посадкою повільно тягнувся дим.

Від спостережника, що був вище по траншеї, лишився перекошений каркас. Перекрита щілина поруч просіла, вхід у лисячу нору засипало наполовину. ВОП виглядав так, ніби його довго били кувалдою, а потім вирішили перевірити результат ще раз.

Ghost провів рукою по шолому. На місці. Автомат теж. Витягнув його з-під землі, струсив грудки. Рюкзак лишився під завалом.

Тоді взявся за себе.

Ліва рука працює. Права теж. Ноги обидві. Пальці ворушаться. Під броніком зліва пекло, особливо коли він крутив корпусом, але дихати міг. На рукаві була кров. Трохи на рукавичці. Чия — хуй його знає.

— Ну й добре.

Сказав уголос, бо більше сказати було нікому.

Рація мовчала. Він потицяв кнопку, змінив канал, ще раз натиснув передачу.

— Лис, це Ghost. Як прийом?

Тиша.

— Лис, Ghost. Прийом.

Нічого.

Антена була ціла, корпус теж. Ghost витягнув акумулятор, вставив назад. Не допомогло.

— Заєбісь.

Годинник теж став. 12:17. Скло без тріщини, але цифри не рухалися. Він постукав пальцем по екрану, ніби від цього могло щось змінитися.

— Все, техніка вирішила, що з неї досить.

Телефон у нагрудній кишені виявився ще кращим: екран павутиною, на кнопку не реагує.

Ghost затримав на ньому погляд.

Телефона тут узагалі не мало бути. На передній край їх не брали: активний мобільний міг видати позицію. Це знали всі. Ghost — теж.

Він сунув розбитий апарат назад. Тепер із нього вже точно був хіба шмат пластику.

До стабіка звідси не ходили напряму. Спершу треба було вибратися з переднього ВОПа, пройти своїми ходами до глибших позицій — РОПа й наступного рубежу — і вже там шукати евак. Далі машина, якщо вона сьогодні взагалі ходить. Скільки це тепер після прильотів, завалів і перебитих ходів сполучення, Ghost не знав. Та й не хотів. Головне, що він стояв на ногах.

А раз стоїш — іди.

Ghost перекинув автомат, підтягнув лямку броніка й поліз через обвал там, де ще лишився прохід.

Де хід сполучення був цілий, Ghost тримався його. Зверху було коротше, але навколо позицій вистачало мінування, розтяжок і дроту-путанки. Після обстрілу ще й не завжди було зрозуміло, що де лишилося. Зрізати через траву бажання не виникало.

Перші метрів сто давалися нормально. Потім почало тягнути бік. Не різко. Так, ніби хтось засунув під бронік гарячий камінь і той повільно врізався в ребра.

— На стабіку подивляться, — пробурмотів він.

Він ішов уздовж залишків траншеї, коли почув:

— Бля-я-ядь...

Ghost зупинився.

Тиша.

Потім знову, вже тихіше:

— Блядь... блядь... блядь...

— Дуже змістовно, — сказав Ghost. — Ти де?

Матюк припинився.

— Хто там?

— Дід Мороз. Де ти, блядь?

— Тут.

— Де «тут»?

— Та тут!

Ghost закрив очі.

— Зараз я тебе по голосу на карті знайду. Кричи ще.

Праворуч від траншеї була невелика яма — залишок спостережного пункту. Край осипався після прильоту. За купою землі стирчав берць.

Ghost переліз через бруствер.

Боєць лежав на боці, затиснутий між стінкою ями й ящиком з-під чогось дронового. На вигляд років двадцять п'ять. Окуляри вціліли дивом, зате шолома не було. Права штанина вище коліна була темна від крові. На стегні вже сидів турнікет, але кров нижче нього все одно просочувала тканину.

Хлопець побачив Ghost і спробував усміхнутися.

— О. Людина.

— Не факт. Ти чого тут розлігся?

— Відпочиваю.

— Бачу. Курорт, йоб його.

Ghost сів біля нього.

— Позивний?

— Піксель.

— Підрозділ?

— Дронарі. Сусідній.

— Свої?

Піксель скосив на нього очі.

— Та ні, блядь. Туристи.

— Ясно.

— Де болить, Піксель?

— Та ніде. Я просто люблю, коли штани мокрі.

— Значить, говорити можеш. Це вже непогано.

Ghost глянув на турнікет.

— Сам ставив?

— Ага.

— Хуйово поставив.

— Дякую, лікарю.

— Я не лікар.

— Тоді не дойобуйся.

— От зараз підтягну, тоді підеш сам.

Піксель устиг сказати тільки «не треба», а потім матюкався вже без пауз, поки Ghost затягував турнікет так, щоб кров нарешті перестала йти.

— А-а-а-а, блядь, сука! Сука, блядь! Ти ж сказав, не лікар!

— Саме тому без анестезії.

Піксель важко дихав, учепившись пальцями в землю.

Ghost почекав, поки той продихається.

— Знебол колов?

— Нє.

— Нема?

— Аптечку рознесло. Турнікет був спереду на броніку — той лишився.

Він кивнув у бік завалу.

— Заєбісь, — сказав Ghost.

— Ногу відріжуть?

— Хто?

— Лікарі.

— Та, ти, спочатку до них дійди. А там уже домовляйся, що вони тобі відріжуть.

— Я серйозно.

— Я теж.

Ghost провів рукою вздовж ноги, перевірив, чи немає ще чогось очевидного. Черевик був цілий. Піксель ворушив стопою й одразу скривився.

— Не смикай.

— Я перевіряв.

— Що?

— Чи є нога.

— Є.

— Але я її не відчуваю.

— Бо турнікет, генію.

— А.

Піксель трохи полежав мовчки.

— Тоді добре.

Ghost знайшов його шолом за кілька метрів, приніс. Потім витягнув з-під землі невеликий рюкзак. Усередині щось дзенькнуло.

— Моє не бий, — сказав Піксель.