Частина 2. … Холмси та Ватсон знаходять

 ...Квартирка була маленька, обставлена дуже мінімалістично. Великими були лише стіл та книжкова шафа. Інспектор з жалем змушений був їх покинути, бо й так майже добу крутився по колу, а відділок за його відсутності за такий час міг завалити все, принаймні сам інспектор був у цьому переконаний. 

  Біля дверей чатував констебль, якому Лестрейд доручив очей з детективів не спускати. Вдвох Холмс і Ватсон облазили всі куточки, простукали всі стінки, що й казати – квартира вже й до них була прискіпливо оглянута: кілька вазонів з квітами були акуратно витрушені на газету, матрац розпоротий, всі аркуші в книжках перегорнуті і не по разу… Констебль впевнено заявив, що все, до найменшої дрібниці залишилося на своїх місцях. Холмс, впевнившись у марності цих зусиль, присів на єдиний стільчик і задумливо закурив трубку, несвідомо втупившись у світлу пляму на підлозі. Ватсон же пішов шукати удачі по сусідам.

  Навпроти квартири вченого жила літня жінка. Це повідомив констебль, як і те, що характер у неї, як у мегери. Двері довго не відчинялися, але врешті здалися. Жінка із старомодною високою зачіскою, зобразила на обличчі крайню ступінь обурення, але змовчала, лиш нервово поправивши на плечах товсту, химерного візерунку шаль.

 - Місіс?

 - Бонд. Міс Бонд. Мене що, весь поліцейський відділок допитуватиме?!

 - Перепрошую, міс Бонд, я не з поліції, я – приватний детектив. Ви вже знаєте, чому я тут. Мені незручно вас турбувати, вкотре, наполягаю, щоб ви прийняли невеличку компенсацію за завдані незручності, – Ватсон дістав з гаманця пару купюр.

 - Ви, молодий чоловіче, ще з порога примудрилися мене образити. Де поділися справжні джентльмени? Ходять, знущаються з літніх людей, топчуться і думають, що так має бути… Але бачу, що ви добра людина, тільки заради вас прийму це, щоб совість вас не мучила. Так надокучати бідній, старій жінці.

 - Дякую за делікатність, міс… Бонд. Я не заберу у вас багато часу. Можливо пригадаєте, чи хтось навідував вашого сусіду? Чи говорив він вам щось? 

 - Та я вже вдесяте повторюю, що він – відлюдник! Ніхто до нього не приходив. Навіть мене на поріг не пускав, але до мене пару раз на чай приходив. Мій чай знаменитий на весь Лондон, ніде ви такого більше не зустрінете, - міс замріяно поправила зачіску, згадавши певно ті часи, коли її чай смакували достойні кавалери й джентльмени - благородні особи з відмінним почуттям такту, -  може вип’єте чашечку?

 - Буду вам дуже вдячний, міс. Моя мати казала, що вже мало хто пам’ятає рецепти справжнього трав’яного чаю. 

 - Так, мало. Такий чай тепер мабуть лиш я і вмію заварювати. Всі бігають, п’ють бозна-що, вдягаються казна-як. А розмовляють?! Ні тобі пошани, ні уваги, як в старі добрі часи. Молодь жахливо вихована, жахливо. Пом’янете моє слово – це покоління вісельників і злодіїв, яких сам бог покарає. Добре, що я до кінця світу не доживу, - жінка трішки пом’якшала і поряд з чашечкою для гостя поставила піалу з джемом - як йому судилося пережити кінець світу, хай хоч справжнього джему поїсть перед смертю і тоді неодмінно згадає її добрим словом.

  Чай і дійсно виявився надзвичайно смачним. Задоволений вигляд Ватсона справив на міс дуже гарне враження і вона вирішила розповісти цьому, хоч і погано вихованому, але дуже милому детективові все, що знає.

 - Міс, щиро дякую за чай. Але змушений вас розпитати про сусіда – ви найближча сусідка, на вас вся надія.

  - Так, так, молодий чоловіче. Але я мало що можу розказати. Сусід мій – людина дуже мовчазна. З ним ні про погоду не поговорити нормально, ні про життя. До нього ніхто не приходив, ну, я таких не бачила. Чим він займався – навіть не уявляю, хоча був час, коли мені це було цікаво, але розгадати цієї загадки мені так і не вдалося. І навряд хтось з інших мешканців цього будинку скаже вам щось інше. Мені дуже шкода.

 - Ну що ж … дякую, міс Бонд. Чай і дійсно винятковий. 

  - Та немає за що.

  Вже біля виходу Ватсон звернув увагу на великий, старовинний годинник біля стіни:

 - Міс, ваш годинник зупинився. Може вам його підвести?

  - Ах цей. Боже, так це якраз сусіда годинник. Я й забула, він вже з місяців три тут стоїть. Сусід якось сказав, що хоче перекласти піч, боявся, що старовинний механізм не витримає бруду – а в мене тут якраз і місце є, і  чистота. Але він же сказав, що бій у нього дуже гучний тому й не заводив, я його попросила – і так погано сплю.

 - А ви розповідали про нього комусь?

 - Ні, я про нього й забула, допоки ви не вказали.

   Ватсон, згадавши світлий прямокутник на підлозі сусідньої квартири, акуратно відсунув годинник від стіни і відкрив стінку корпусу, за якою був механізм. Майже не дивуючись, він витягнув звідти сувій, перев’язаний мотузочкою.

 - Міс, про цей годинник можете вже нікому й не розповідати, бо вас по новій почнуть допитувати поліцейські – я сам їм передам.

  - Ой, молодий чоловіче, ви вже не кажіть, що і як, бо знов ходитимуть, питатимуть. А я ж забула просто.

  Констебля поруч не було – він був впевнений, що навіть знамениті детективи нічогісінько тут не знайдуть, тому вдало скористався можливістю відлучитись. Звісно, що Холмс з Ватсоном не заперечували і обіцяли не видати цієї маленької недбалості начальству.

  Коли Ватсон повернувся, Холмс переписував в блокнот оголошення з газет, які акуратною стопочкою були складені  на краю столу.  Щоб не бути заскоченими зненацька, сувій Холмс заховав у складках свого широченного плаща. Дочекавшись охоронця, вони попрощалися з ним і поїхали додому.