Етюд у французьких тонах

Я до останнього не вірив, що він наважиться зробити перший крок. Проте тут, як в принципі і в решті всього іншого, що стосувалося Еліана Вілсона, я помилився. Коли його сухі обвітрені губи торкнулися моїх, я на мить забув, як дихати. Він поцілував мене: спочатку невпевнено й несміливо, наче чекав, що я відштовхну його. Проте я не виправдав його очікувань. Я притягнув хлопця до себе, однією рукою обіймаючи його за талію, а іншу запустивши у світлі пасма його волосся. О боги, воно саме таке, яким я його собі уявляв, лежачи вночі в ліжку і думаючи про нього. Про того відлюдькуватого юнака, що завжди сидів за найдальшою партою в аудиторії, сам-один, і більше нікого не підпускав до себе. Про того дивака, який ніколи не заговорить першим і не посміхнеться у відповідь. Про закритого від зовнішнього оточення ботана, який постійно ходить в одній і тій же сорочці в клітинку і замовляє вівсянку та каву без молока з двома ложками цукру в студентській їдальні. Еліан був справжньою загадкою. Самим втіленням протилежностей; головоломка, яку так і хочеться розв’язати, однак все марно. Годі було збагнути, що коїться в його голові, де зараз ширяють ті хаотичні, непідвладні кому, думки, і саме це мені подобається в ньому найбільше. Він немов живе у власному вимірі, у своєму маленькому світі, в якому він може знайти прихисток для своєї невтомної творчої душі. І тепер, після стількох років ніякових розмов на перервах між парами і стриманими кивками в знак привітання, Еліан Вілсон нарешті зробив мене частиною свого світу.
Він повільно, ніби неохоче розірвав поцілунок, м’яко відсторонюючись, і я ловлю на собі теплий погляд блакитних очей. Напевно, я ніколи не перестану захоплюватися, наскільки вони прекрасні. Мені хочеться потонути в їхній глибині; здається, я навіть готовий спопелити усю планету, аби вічно дивитися у два кришталево-чистих озерця. Еліан усміхається, і в ту мить я міг заприсягтися, що за всі дев’ятнадцять років свого життя не бачив нічого, що може зрівнятися із цим. 
- От тобі і робота над проектом, - тільки й відказав він, і я не стримав регіт, згадавши про початкову мету, заради якої ми, власне, й зібрались. Я повернув голову в бік стола, заваленого стосами різних конспектів і наукових праць. Перспектива провести весь вечір у компанії досліджень і пошуку матеріалів дійсно була не з приємних.
- То он як ви вчитеся, містере Вілсон, - я хитро зиркаю на Еліана, знову зосереджуючи всю свою увагу на парубку переді мною. Його груди здіймаються у швидких видихах, наче в спортсмена, який тільки що пробіг спринт. Зазвичай охайно вкладене волосся тепер скуйовджене, безладними хвильками спадаючи на плечі, а на ідеально випрасуваній сорочці красуються складки. В такому вигляді він не дуже відповідає своєму стандартному образу зразкового відмінника, яким його звикла бачити вся академія. Ну то й нехай. Я знову цілую його, не даючи хлопцю жодної спроби відігратися за мої слова. У мене в животі наче оселилися сотні метеликів, коли я вдихаю солодкуватий аромат його парфумів, відчуваючи теплий подих на своїй щоці. Господи, як давно я мріяв про цю мить! Мої вуста відриваються від його вуст, і я ніжно торкаюсь спершу ямочки на його підборідді, потім рухаюся нижче, вкриваючи цілунками шию й чітко окреслені ключиці. Еліан заплющує очі, а його серце б'ється настільки шалено, що от-от вирветься із грудної клітки. 
Проте я вчергове уриваю Еліана на пів слові, коли стаю перед ним на коліна і беру його долоні в свої. Шкіра його рук делікатна, мов порцеляна, і він сам здається витесаною із мармуру скульптурою, а не звичайною людиною. Людина не може бути настільки бездоганною.
Я відвертаю рукави його сорочки і проводжу пальцями по вигину його ліктя, по випнутим венам, аж поки не помічаю літери, викарбувані чорнилом на його передпліччі.
- Не знав, що в тебе є татуювання, 
- із неприхованою цікавістю я роздивляюся напис, розмірковуючи, скільки ще несподіванок ховається під личиною скромного й порядного хлопчика. Я завжди вважав, що він не той, за кого себе видає, і я потайки радію, що мої здогади підтвердилися.
- Ти багато чого не знаєш про мене, Ніку Джонсе, - обличчя Еліана осяває лукава усмішка. - Це французькою. La mort n’a qu’un instant, et la vie en a mille.
- Звучить красиво, - проказав я, знову вдивляючись у красиві каліграфічні букви. Навіть із моїм "хистом" до мов мені зненацька захотілося вивчити французьку. 
- Дуже милозвучна мова, - погодився хлопець, і раптом його очі яскраво заблищали. Я знав, що означає цей вираз: в надзвичайно ерудовану голову Еліана прийшла нова геніальна ідея, і він не заспокоїться, доки не втілить її в реальність. Мимоволі я запишався собою, що вивчив його достатньо добре, щоб розуміти найменший порух його тіла або зміну в міміці. Це таки неабиякий прогрес. - Хочеш я тобі почитаю?
Не дочекавшись відповіді, Еліан підійшов до нижньої шухляди стола, завзято копирсаючись у паперах і різних підручниках. Нарешті він знайшов, що шукав. Це була маленька книжечка у шкіряній палітурці, із виведеними золотою фарбою словами, яких я не зміг розібрати.
- Комусь явно не завадить прочитати визначення, що таке відпочинок, - буркнув я, і Еліан голосно засміявся. Тут, у своїй спальні, із непідробним захопленням розповідаючи про книжки, Еліан здавався як ніколи щасливим. Він все говорив і говорив, а я дивився на нього, не в змозі відвести очей. Жодна з од не змогла б передати, наскільки цей хлопець дивовижний.
А потім він читав мені. Ми лежали у нього ліжку, вкриті пухнастою ковдрою; моя голова  на його плечі, а вільна рука Еліана грається з моїм волоссям. Ми обоє втратили рахунок часу: надворі давно стемніло, до проекту ніхто так і не доторкнувся. Проте нам було байдуже. Я міцніше загорнувся у ковдру, спостерігаючи, як за вікном кружляють у своєму танку сніжинки. З мого обличчя не сходила усмішка. А у вухах лунали м'які, мов шоколад солодкі звуки французької.