Естетика приреченості

Він слухав монолог білявки з мертвими очима, мармур на її обличчі віддавав чимось потойбічно іншим. Вона сиділа на розі Гьотештрасе та Малерштрасе й дивилась на пейзаж міста.

-Мене звати Ганс Бекелль, можна я присяду біля вас?

-Ельза Шмітт. Це нічого не може змінити у трагедії вчорашнього дня. Я бачу, ви художник, який пише пейзажі, я писала чоловічі тіла у Відні.

-Тому ви і залишились вільні. Тут все говорить про вашу свободу, – він залишив кілька марок і пішов у парк.

-А втім, пробачте, – вона глянула на його тінь, – я все життя шукала лише вас, хоча ви цього й не знатимете.

Вечір топився в Рейні й сірі тіні йшли далі. Почалася осіння мряка, холодні дерева ніби вийшли з картин ван Дейка, Каспара-Давида та інших, яких мені не дано було знати. Вона йшла повз будинки, в яких звучали симфонії та сміх. З її очей капала душа, в якій усе припало пилом, в її кімнаті стояв рояль – вона грала для нього одного, дивлячись на свічки, які топилися у вині. Вона терпіла людей своїм поглядом, думала про ліс із синім криком ворон, холодну землю та останні промені сонця над ялинами, але не хотіла – відкладала роками у свої спогади і мрії.

Наступного ранку біля вхідних дверей вона знайшла листа: «Я пишу тобі як мертвий поет нашого століття. Ми невпинно деградуємо. Ти остання представниця типу жінок, за яких можна померти. Інші просто читають романи і їдять еклери, цікавляться вбивствами і виходять заміж за канцелярських клерків, які поверхнево цікавляться культурою та історією, в яких на губах імена Канта й Ніцше, але вони їх не знають. Тому я вдячний тобі за вчорашню зустріч. Твій Ганс».