Глава 8

„У житті є лише одне щастя – кохати і бути коханим. “

- Жорж Санд

***

Вечір наступного дня.

- Ну що там, як?

- Сама подивися, - показує Ангел на задумливо завмерлу біля машини фігуру.

- Ну, букет принаймні на місці, а в руках що? Що можна так довго та уважно розглядати, не розумію?

- Ходімо, спитаємо.

Рішуче потягнувши за собою подругу, Ангел вийшла з-за стіни будинку, де вони ховалися в засідці, і вже за хвилину стояла біля сірого позашляховика, заглядаючи через плече Владу.

- Знову ви? - відірвав погляд від різнокольорового дитячого малюнку Влад, підводячи голову. - Ви за мною стежите, чи що?

- Здрастуйте, між іншим. Ми гуляємо.

- На околиці міста о шостій годині вечора?.. А батьки знають?

– Вони нам довіряють, до того ж це спокійний район. І єдине незадоволене обличчя на всю округу тільки в тебе.

-  Щось трапилося? - вийшла вперед більш делікатна Соня, і перш ніж Влад щось відповів, додала – о, а це Дімка малював. Тобі подарував?

- Ні, мамі, - відповів Влад, обережно ховаючи малюнок у машину. - Ішли б ви, гуляти…

- А ми й ідемо. Ось тільки такі подарунки, – Ангел кивнула на малюнок – треба особисто дарувати. Ми точно знаємо…

- Ідіть давайте, всезнаючі, - невдоволено пробурчав Влад, спостерігаючи, як тонкі фігурки ховаються за рогом.

Підняв голову до вікна другого поверху, де знаходилась квартира його матері. Він обіцяв приїхати до шостої. А значить, вже - подивився на годинник - зараз. Але ж півгодини це не так багато… До того ж у нього буде причина для запізнення.

Та й, зрештою, Ангел, тобто Ангеліна, має рацію. Такі подарунки краще вручати особисто. Уявив обличчя Ксюші та Діми і зрозумів – безсумнівно краще.

Акуратно поклавши букет у машину, він усміхнувся, приймаючи остаточне рішення.

- От начебто дорослі, а наївні, просто як діти, - хмикнула на це Ангел і, провівши поглядом машину, що з ревом стартувала з місця, підстрибом побігла за Сонею.

***

Сьогодні вдалося піти з роботи раніше: навчальний рік закінчився, а разом з ним стихла і букетна лихоманка. Тож ішла я з парку додому разом з мамою та Дімою. Дивилася, як син із захопленням ділиться вчорашніми пригодами з бабусею, яка через графік, не змогла прийти на естафету, завдяки чому і стала найвдячнішим слухачем.

Занурена у свої думки, я не відразу помітила машину, що пригальмувала біля нас. А ось син виявився уважнішим.

-Владе, привіт! - вигукнув він, розмахуючи руками під ошелешеним поглядом бабусі і здивованим, ну і трішки… гаразд, ду-у-уже радісним моїм.

- Привіт, ви готові? Здрастуйте, я Влад, - мимохідь привітався він з моєю мамою, продовжуючи дивитися на мене.

- До чого готові?

– Ну як же, день народження, свято, подарунки. Букет і малюнок вже в машині, але їх краще вручати особисто, вірно?

– Що? А ти? - нічого не розумію...

- А я вас із задоволенням підвезу.

- Влад, день народження у ТВОЄЇ мами!

- Ось і познайомитеся.

- Так, мам, познайомимося! Я хочу сам свій малюнок подарувати. І торт поїмо!

- Доню, я тоді сумки з магазину вам додому занесу, напиши, як доїдете, - м'яко взяла з моїх рук сумку з продуктами МОЯ мама і спокійно пішла у бік будинку.

- Мама! - крикнула я, все ще спантеличена такою швидкістю подій.

- Їдьте, їдьте. Передавайте від мене вітання.

У затишній квартирі в сусідньому районі ми опинилися так само легко і швидко, як і в машині. Здавалося б, хвилину тому я думала, що готувати на вечерю, та от вже стою перед мамою Влада і просто не знаю, що казати.

- Ну нарешті приїхав ...-ли, - з посмішкою поміняла закінчення жінка, помічаючи мене і Діму.

- З Днем Народження, мама! - каже Влад, цілуючи її в щоку і вручаючи букет.

- Ой, дякую! Яка краса! Але що це ми на порозі стоїмо, проходьте, проходьте. Владе, знайом нас швидше.

- Моя мама – Людмила Василівна. Ксюша, Діма, - представляє він нас один одному.

- А це Влад – наш естафетний тато! І мій подарунок, я сам його малював - на відміну від мене син, без жодних вагань, вибігає вперед, вручаючи свій подарунок, починаючи у всіх деталях пояснювати, що, де, як і чому він намалював.

- Як цікаво. Ну, тоді я виходить естафетна бабуся?.. – жінка поглядає спочатку на мене, від чого я ніяковію, а потім на малюнок і Діму. - Та ти справжній художник. Для такого шедевра потрібна найкраща рамка.

- Естафетних бабусь не буває, тільки справжні, - серйозно виправляє її син. – А рамка у вас є?