Глава 7

"Сенс життя - наповнювати його сенсом."

 - Віктор Франкл

Сонце хилиться до горизонту, забарвлюючи вулиці міста у різні відтінки рожевого. За вікном проносяться будинки, дерева, силуети людей, що нескінченною річкою тягнуться тротуарами. На задньому сидінні дрімає Діма. Набігався за день, але з його обличчя навіть зараз не зникає радісна посмішка.

Я жмурю очі від яскравих сонячних відблисків і, спокійно витягаючи ноги, повертаю голову до Влада.

- Мені треба буде закінчити букет. Ще трохи... Приблизно півгодини і зможеш забирати.

-  Добре. Дякую.

Так. Дякую... День скінчився. Зараз віддам букет і все? Більше не побачимось… Якось… невесело виходить. Але вголос кажу зовсім інше.

- Якщо хочеш, можеш почекати у нас, - пропоную я, і він мовчки киває, завертаючи в наш двір, паркуючись недалеко від під'їзду.

Дивлюсь на сина, думаючи як краще його перенести, але він розплющує очі та розпатланий немов горобець, дивиться на мене сонними очима.

-  Я не сплю. Я того… медірутію. Ні... Медитую ось, - каже плутаючись і зістрибує з сидіння.

Поки ми з ним переглядаємося, Влад встигає обійти машину та відчинити двері, галантно подаючи мені руку. Моя долоня здається зовсім маленькою в його руці, майже дитячою. Але погляд затримується на червоному півмісяці його зап'ястя. Все-таки сміливий хлопець, і не боїться ж давати мені свої руки після всього...

- Вибач за це.

- На згадку буде, - Влад піднімає на мене погляд і зачиняє двері за моєю спиною.

- Мам, ну ви йдете?

Ідемо... Куди ми подінемося.

Звично провертаю ключ, кидаю на полицю сумку та розумію, що чоловічих тапочок у моїй квартирі просто немає. Є лише великі рожеві з помпоном (мамині) чи сірі мої, але тридцять сьомого розміру. А підлога холодна і подекуди навіть небезпечна. Якщо ви хоч раз були в будинку, де живе фанат Лего, то одразу зрозумієте чому. Скільки не прибирай, а ці детальки, як комарі - всюди.

Влад, мабуть, помічає мої метання і спокійно бере з полиці «помпони».

- Влад, ходімо руки мити! - тягне син гостя у ванну, поки я з усмішкою спостерігаю цю картину.

- Сміятимешся - поцілую, - тихо кидає Влад, проходячи повз мене. А я завмираю, намагаючись зрозуміти, це він серйозно чи жартома?

"Так, спочатку букет, потім думки", - струшую я волоссям і несу все потрібне до себе в кімнату.

Майстерня в мене у спальні. Великий стіл, безліч будь-якої декоративної дрібниці: папір, стрічки, шпажки, гілочки квітів, які стануть основою букета.

Закінчити залишилося і справді зовсім трохи, по суті, тільки зібрати (що не займе багато часу).

Діма знає, що коли я працюю мені не можна заважати, але сьогодні я залишаю двері відчиненими і прислухаюся до розмови на кухні.

- А навіщо тобі букет? Ти ж хлопець… - чую з кімнати.

- Так я ж його не собі дарувати збираюся, - хмикає Влад. - У моєї мами завтра день народження.

- Класно, а в мене ще не скоро. Але мама завжди готує торт, і я задуваю свічки, - роздається шум води (мабуть набирають у каструлю). От я господиня, навіть вечері немає… – Усі дарують подарунки, і бабуся завжди приходить. А тепер і Петя з нами буде.

- Петя? – звучить голос Влада, і я сіпаюся від гуркоту каструлі та протикаю шпажкою не основу, а палець.

- У вас все добре?.. - заглядаю на кухню, притискаючи ранку до губ.

На плиті стоїть каструля, на столі - сосиски та тарілки.

- Все чудово, мам, - Діма піднімає вище свого іграшкового павука і каже - ми з Владом і Петькою вечерю готуємо.

- Все під контролем, - Влад кладе руки на плечі синові та дивиться на мене, а я відсмикую палець від губ. Не так і сильно йде кров.

- Молодці, - приголомшено киваю такій злагодженості. - У холодильнику є кетчуп. Я скоро.

Букет закінчую і справді швидко. Гілочка до гілочки, між ними на шпажках невеликі презенти в ніжній пастельній обгортці, кілька шарів паперу, яскрава стрічка. Я люблю свою справу, тому час пролітає непомітно і, коли повертаюся на кухню з величезним букетом, на столі вже стоїть готова вечеря.

Йти Влад не поспішав, а я не поспішала нагадувати. Виявилося набагато простіше вдати, що так все й замислювалося, і ми разом сідаємо за стіл, розмовляємо, сміємося. Немов це один із тисячі подібних вечорів, що вже бували і ще будуть.

Але хоч би якими довгими не були спагеті, ні їх, ні час не можна тягнути вічно.

Вечір уже наближається до ночі. Букет готовий, вечерю з'їдено. Коридор, відчинені двері, прощавай? Мабуть, що так. До коридору ми, до речі, вже дійшли.

- Давай я таки заплачу? – питає Влад, беручи з моїх рук букет.

- Хочеш мене образити? Адже ми домовилися. Привітаєш маму. Сподіваюся, їй сподобається.