Глава 5

„Існує лише один шлях до щастя — перестати турбуватися про речі,

Які нам непідвладні. “

- Епіктет

- Мамо, мам! Я вже прокинувся.

- Угу – неохоче повернулася, обіймаючи Діму, що підліз до мене під бік.

- Я постіль застелив, - шепоче він мені у вухо.

- Молодець.

- І вмився, - додає голосніше.

- Розумничка.

- І їсти хочу. Прокидайся! – смикає за руку.

– Зараз підемо готувати.

- А на естафету коли підемо? А тата ти нам знайшла? А…

Так, виспатися мені сьогодні не дадуть. Розплющую очі і сонно дивлюся на радісну посмішку сина.

- Ану мерщій на кухню! - починаю його лоскотати, і він із заливистим сміхом зривається з місця.

Тепер можна й одягнутися.

Коли заходжу на кухню, одразу бачу сина, який з висунутим від старанності язиком, набирає воду в чайник. Якийсь час тихенько спостерігаю, але він повертає вентиль - дзюрчання води припиняється, і я підходжу, підхоплюючи чайник з маленьких рук. Запалюю плиту. На столі з'являються миска із яйцями, а я розціловую у щоки свого маленького помічника.

- Мам, то ти знайшла «естафетного тата»?

– Знайшла. Хіба ти сумнівався? - усміхаюся я

-  Ні, звичайно! А як його звати?

- Його звуть Влад.

- А він швидко бігає? А стрибає? А підняти мене зможе?

- Бігає та стрибає. Зможе.

- Це добре, - Діма з серйозним виглядом киває, підставляючи тарілку під омлет. - А коли ми підемо?

- Їж, торопига.

Погода сьогодні по-літньому тепла, сонячна. І, передбачаючи денну спеку, одяг підбираю максимально легкий і практичний. Шорти, майки, на плечі накинула улюблену, здається безрозмірну, сорочку, радіючи, що зараз можна носити будь-що з чим завгодно, нікого не дивуючи. На годиннику майже десять. Тож, підхопивши ключі з полиці, вибігаємо в під'їзд.

Головне, щоб Влад прийшов. Вчора він надіслав фото вибраного букета, а значить, наш договір у силі, але я все одно починала хвилюватися. Хто знає, що може статися…

У цей момент з неприємним писком відчинилися двері під'їзду, і я побачила припаркований біля узбіччя позашляховик. Дуже знайомий між іншим, як і чоловік, що стоїть поруч.

Поки я прибирала в сумку ключі, Влад відклав телефон і привітно махнув нам рукою.

-  Добрий ранок.

- Добрий… - відповідаю трохи спантеличено та абсолютно не розуміючи, чому він чекає на нас тут. - А ми хіба не у школи домовлялися зустрітись?

- Домовлялися, але я подумав, так буде зручніше, заодно познайомимося, - він подивився на Діму і той, піднявши на мене погляд-запитання та отримавши схвальний кивок, представився першим.

- Дмитро Олександрович - з серйозним виглядом простягнув руку син.

- Владислав Дмитрович – хмикнув Влад і з не менш серйозним виглядом відповів на рукостискання. - Дуже радий знайомству. Поїхали?

- Ага! - радісно кивнув син, із захопленням дивлячись на машину.

Їхати всього нічого, тож важко сказати, що за цей час ми встигли хоч якось познайомитися. Мені було чомусь трохи ніяково, син був скоріше під враженням від машини, ніж від Влада, ну а сам Влад… Хто знає, що в нього на думці, але те, що він акуратний і уважний водій, як впевнено та спокійно він веде автомобіль, я подумки відзначила галочкою зі щирим схваленням.

Від шкільного двору до стадіону розтягнувся натовп. Десь були встановлені ярмаркові столики з різнокольоровими дитячими поробками, десь уже розпочиналися конкурси, і хлопці та дівчата із захопленням кидали дротики та кільця, малювали на асфальті та просто з вереском всюди носилися.

Сама естафета мала проходити трохи осторонь, на окремій ділянці стадіону, і до неї поступово теж стягувалися люди.

Вже звучить музика і веселий голос ведучого підбадьорює гравців. Команди розбиті за класами отже наша черга не за горами.

Ось називають перших переможців у черговому конкурсі. Гам, шум, смішні вірші не в риму. Але атмосфера свята відчувається у всьому і Діма у захваті крутить головою.

- Це завжди так?.. - Влад нахиляється до мене у спробі перекричати шум і показує довкола.

- Чесно кажучи, не знаю. Але ж здорово?! - ледве стримуюсь, щоб не засміятися в голос з його спантеличеного виразу обличчя.

Діма скаче поруч, смикаючи мене за руку, показуючи на якісь прапорці, і я лише краєм ока помічаю класну керівницю, що підійшла до нас.

- Соколови? Ледве вас знайшла, - вона вручає жилети яскраво-жовтого кольору Владу. - Скоро ваша черга, підходьте до старту.

– Я Орлов… – тільки й встигає сказати Влад, стискаючи в руках жилети, але Тетяна Віталіївна вже втекла до інших учасників.