Глава 4

„Я ніколи не дозволяв школі втручатися у мою освіту.“

-  Марк Твен

***

- Слухай, а звідки стільки книг? - з нерозумінням косилася Соня на величезні сумки, що виростали горою у багажнику позашляховика.

- Ну, дві це наші підручники, а решту я з домашньої бібліотеки для масовки вигребла. Щоб цього разу Влад не викрутився і не сказав, що ми самі все можемо віднести. Так йому точно доведеться з машини вийти, а поки буде носити, там і Ксюша з Дімою підійдуть. Заодно Влад м'язами похизується. Не даремно ж він у спортзал ходить.

- Знаєш, Ангел, я тебе часом боюся. Але ще більше мене лякає, як ми половину цієї гори назад потягнемо? Я, між іншим, дівчинка тендітна, у мене ще після вчорашньої шафи спина болить!

– Щастя легким не буває! Але якщо ти так переживаєш, то я у фізрука в підсобці ще вчора помітила тачку, тож додому прокотимося з вітерцем.

-  Не сумніваюся. Тільки ти, якщо колись вирішиш мене «ощасливити»… - Соня зиркнула на Влада, який приніс останню сумку, і поспішно пробурмотіла, - скажи мені завчасно…

– Наївна ти. Від щастя не втечеш.

***

Тато, тато, тато… Де б його взяти?

За ніч я встигла тричі перевірити ще раз всі телефонні номери, блокноти з контактами і вже почала заглядатися на візитки, але все не те.

Від безвиході навіть виникла думка покликати вчорашнього «пана», любителя букетів, та й зробити йому той в обмін на кілька годин його дорогоцінного часу. Так і сиділа над телефоном, вирішуючи, діставати номерок із чорного списку чи нехай ще побуде.

Все одно, навряд чи цей Влад погодиться, та й букет, напевно, вже просто замовив в іншому місці... До того ж ще є і та, кому цей букет призначається, а отже, варіант знову не підходить.

Цей не підходить, інші на думку не спадають. Глухий кут.

З такими думками відчиняю рипучі двері шкільних воріт і пропускаю сина вперед. Ось у кого немає турбот, мама сказала, що знайде тата - значить знайде. І жодних сумнівів. Хіба я можу підвести таку віру?

Діма дзвінко цьомкає мене в щоку і біжить до школи, радісно махаючи комусь букетом, затиснутим у маленькій долоні («Останній дзвоник» як-не-як). Машинально повертаюся в той самий бік і завмираю. Син весело вітається з двома дівчатами, мабуть зі старших класів, а поряд стоїть дуже знайомий сріблястий позашляховик. І перш ніж я вирішила, чого хочу сильніше підійти або втекти, збоку лунає: "Ксенія!"

Повільно повертаю голову і натикаюсь на не менш знайомий погляд. Мимоволі з'являється думка про те, що сорочку не погладила, та й волосся можна було б заплести цікавіше, і неочікувано, під впливом нічних роздумів, не інакше, починаю ще й розглядати його.

Сьогодні Влад виглядає інакше, не так офіційно: волосся трохи розпатлане, піджака немає, зате з-під закатаних рукавів сорочки видніються міцні руки. Так, такий може на естафетах і побігати, і пострибати, і на руках носити... Помічаю, як він з легкою усмішкою підіймає брови, і миттєво смикаю себе. Звичайно він посміхається, коли я тут настільки неприховано його розглядаю. Він же не знає, що я подумки прораховую, як умовити його на малюю-ю-юсеньку авантюру.

- Доброго ранку, - намагаюся мило посміхнутися.

- Доброго, - він кидає погляд у бік машини і назад на мене. - Чи не могли б ви мене почекати буквально одну хвилину? - І перш ніж я встигаю вимовити хоч слово, додає - Будь ласка.

- Гаразд, - киваю трохи здивовано.

Може це знак? Телефонувати я не хотіла, але піти зараз, коли я натрапила на нього вже вчетверте за кілька днів... До того ж, просто цікаво, що він скаже. Продовжую стежити, як швидким кроком Влад наближається до машини і, діставши з багажника дві величезні сумки, підганяючи вперед тих самих школярок, які привернули мою увагу, повертається до школи.

Чекаю. Шукаю аргументи, але не минає й кількох хвилин, а він уже мало не бігом підходить до мене. Йому безперечно можна, навіть потрібно, на естафети! Як би тепер його самого в цьому переконати...

- Дякую, що зачекали. Мені здається, ми не зовсім правильно розпочали наше знайомство. Тому пропоную спробувати наново. Я Влад, - і він із чарівною посмішкою простягнув мені руку.

Що ж, можливо, це буде не так складно.

- Ксюша, - потиснула у відповідь чоловічу долоню.

- Дуже приємно познайомитись, Ксюша.

- Ви про щось хотіли поговорити?

- Зізнатися чесно, все про те саме. Тільки вислухайте, добре? Мені дуже потрібний букет, і саме у вашому виконанні. У мами ювілей - п'ятдесят років цієї неділі, і це подарунок, який вона попросила. Я розумію, що ви не берете замовлення, але може все-таки…

-  Я згодна! - перебиваю його і насолоджуюся здивованим виразом його обличчя. Не чекав «пан». Тьху ти, Влад.

- Згодна?

- Так.

— А я промову готував… — хмикнув він. - Скільки з мене і коли можна буде забрати букет? Я надішлю вам скрін потрібного.

- Забрати можна буде у суботу ввечері, та гроші мені не потрібні. Однак є умова.

- Умова? Це навіть цікаво, - він, склавши руки на грудях, пройшовся по мені уважним поглядом, що оцінює. - І що вам потрібно?

- Не стільки мені, скільки моєму сину, - трохи нервово почала я і поспішно (поки він не втік) закінчила. - Нам потрібний “ТАТО”!

- Гхм. Вибачте, але я точно не…

– Не перебивайте. Адже я пояснюю. Тато потрібен для естафети. У суботу в школі. Мій син Діма дуже хоче піти, але за умовами мають бути мама, тато та дитина. А тата не вистачає.

- А чоловік не буде проти такої заміни?

- Думаєте, якби у мене був чоловік, я б пропонувала таке першому зустрічному?

- Ну, я вже не перший зустрічний.

-  От і відмінно! Тож ви згодні? Я роблю букет для вашої мами, чудовий, будь-який, який сподобається, а ви берете участь в естафеті.

-  Ви серйозно?

– Максимально.

Він дивиться на мене, я - на нього. Стоїмо в дворі школи, що поступово заповнюється школярами, але здається, немов навколо ні душі. Насправді, мені вже час бігти на роботу, інакше запізнюся, однак серце то завмирає, то несеться галопом і я чекаю на його відповідь.