Глава 3

„У житті довжиною у мить не плануй нічого, крім ЛЮБОВІ…“

- Джалаледдін Румі

Сьогодні потік людей у ​​нашу крамничку не зупинявся ні на хвилину. Школярі, студенти та батьки, як перших, так і час від часу других, поспішають привітати вчителів із закінченням року.

У дитинстві, напевно, кожен думав, що «Останній дзвоник» - це свято переважно для дітей (а також їхніх батьків): початок канікул та інше. З віком приходить розуміння, що СВЯТО це саме для вчителів. Це вони можуть зітхнути з полегшенням і нарешті посидіти в тиші, поїхати на дачу або навіть море. Кудись де подалі і тихіше.

 У будь-якому випадку, квіти це менше, чим можна віддячити їм за тяжку працю і всі загиблі в спробах донести добре і вічне нервові клітини.

Телефонний дзвінок з невідомого номера пролунав саме у пік своєрідного паломництва, тому відповідала я швидко.

- Алло, вибачте, мені зараз незручно говорити, передзвоніть, будь ласка, пізніше, - натискаю кнопку "викл" і з привітною усмішкою звертаюся до чергового покупця.

-  Вітаю!

Механічно збираю квіти, посміхаюся, вголос відповідаю на запитання і подумки стогну від втоми. До кінця робочого дня півгодини. Як я хочу додому! Хочу вихідний. Хочу на море. Кручу в руках черговий букет, зав'язуючи золоту стрічку поверх ніжних троянд для забавного підлітка.

Залишилося десять хвилин... Збираю букет півоній для чоловіка, що поглядає на годинник. Чоловік. Адже я так і не знайшла нам тата для естафети. Може спитати? Вже просто від безвиході... Ні, не можна. Кільце на безіменному, та й ніяково якось. І з однокласниками не вийшло.

Все, можна йти додому. Змінюю уніформу на легкий сарафан із джинсовим піджаком. Вечорами буває прохолодно. Включаю телефон і через секунду підстрибую від несподіваного дзвінка.

– Слухаю.

- Добрий вечір, - лунає у слухавці приємний чоловічий голос. - Мене звуть Влад, я хотів би замовити у вас букет на неділю.

- Вибачте, але я зараз не беру замовлення.

Я ж пообіцяла собі: цей тиждень тільки для нас із Дімкою. Мені теж потрібен відпочинок.

- Стривайте, але може можна ж зробити виняток?

-  Вибачте але ні. Гарного вам вечора.

Відбиваю дзвінок і, мляво переставляючи ноги, бреду в бік будинку. Як я втомилася! Якщо не море, то хоч би душ. Ні, ванну! Тільки вона мене врятує. Відчиняю двері, і майже миттєво з іншої частини квартири лунає: «Бабуся, мама прийшла!»

- Привіт, сонечко, - буквально падаю на м'який пуф у коридорі та обіймаю сина, що прибіг мене зустрічати.

- Ми з бабусею зробили павука з ниток! Величезного, о-о-от такого... - він розставив руки в сторони, вихваляючись наче справжній рибалка. - Уявляєш!? Я його Ваською назвав. А ще…

- Діма, а хто кашу за тебе доїдати буде? - пролунав з кухні мамин голос. - Вася?

- Ой! - син підстрибнув на місці і з вигуком "Ваську кашу не можна!" помчав назад.

Нарешті я вдома…

Тільки-но зібралася стягнути босоніжки, як пролунав дзвінок, цього разу для різноманітності у двері. Для різноманітності, бо любителя букетів, я після третього дзвінка (на телефон) просто заблокувала.

Неохоче підводячись, відчинила двері і завмерла здивовано.

- Ви!?

- Ви!.. - не менш шоковано відповів мені «пан», а точніше власник сірого позашляховика (адже імені я його не знаю), що стояв на моєму порозі,.

-  Що ви тут робите?

- Ви Ксюша? - та-а-ак, стає все цікавіше і цікавіше.

– Для Вас, Ксенія Олександрівна. А ви так і не відповіли на моє запитання.

- Я дзвонив вам стосовно букету.

- То це були ви? Що ж, наполегливості вам не позичати. Але моя відповідь не змінилася: найближчого тижня я не беру замовлення. Тим більше у Вас, - останнє, не втримавшись, додала з чесно скопійованою у нього ж єхидною усмішкою.

- Та ви що... - тим не менш не поспішав йти він. – До речі, а чи можна подивитися на ваші документи? Адже у вас напевно все оформлено, і податки платите і...

– Це що допрос? І говоріть тихіше...

Я почала виштовхувати його з порога на сходовий майданчик, щоб прикрити за собою двері.

- Боїтеся, чоловік заревнує? Так? Я ж начебто приводу не давав чи це ви…

Рука замахнулася ляпасом раніше, ніж я встигла замислитися. Яке право він має мені пред'являти якісь претензії та підозри! Ще й натякати на щось таким тоном... Не знаю яким, але неприємно!

- Зрозумів, - він потер щоку, продовжуючи вперто дивитися на мене. - Зробите букет? Я заплачу за подвійним тарифом.

- А ні я, ні мої букети не продаються! – притискаючи до себе постраждалу руку, буркнула я і зачинила двері перед носом цього нахабника.

Залізний цей Влад чи що? Навіть не смикнувся.

Провернула замок, стою, притулившись спиною до холодного металу. І чого я так на нього реагую? Ну взяла б одне замовлення, нічого б не трапилося… А з іншого боку, чому це я маю робити заради нього виключення? Тільки тому, що в нього голос приємний і очі гарні? Ось ще чого не вистачало. Хоча ...

Безглузда ситуація якась. З мухи слона роздмухали. Ну, подумаєш, невдало розпочали знайомство, всяке буває. Я втомилася, може, у нього теж день не задався... Не втримавшись зазирнула у вічко, раптом ще не пішов. Не знаю навіщо та чому, просто стало цікаво. Але на сходах нікого.

- Доча, хто приходив? - лунає поруч, і я відступаю від дверей, стомлено посміхаючись.

- Адресою помилилися.

Бувають такі чудернацькі повороти у долі.

***

Влад дивився на закриті буквально перед його носом двері і намагався зрозуміти: "А що це, власне, зараз було? І що він взагалі тут робить?".

Треба ж було матері захотіти саме цей букет і саме від цієї Ксюші, - він хмикнув, зиркнувши на двері - Олександрівни. Тієї самої, яку він у першу секунду навіть прийняв за школярку. Ну не стане ж доросла жінка так бігати вулицею.