Глава 2

„За кожну хвилину гніву ти втрачаєш 60 секунд щастя.“

- Ральф Волдо Емерсон

- Сину, що трапилося? - я присіла, намагаючись зазирнути йому в обличчя. - Що трапилось?

- Нічого… - насупився він відвертаючись.

– Я бачу це «нічого». Посварився з кимось? - серце тривожно починає битися. А раптом його образили, раптом побився..? Та ні,  начебто цілий, та й замалий ще для цього. Мабуть…

– Ні. Не сварився.

Якийсь час ми мовчали. А я просто і не знала, що сказати. Вісім років йому. Двадцять вісім – мені. Знати б напевно, що робити, чи вірніше, як усе зробити правильно в такій ситуації.

- Розкажеш, як день минув?

- Нормально.

– А про естафету. О котрій вона буде? – так-то я й сама могла подивитися: батьківський чат не змовкає ні на хвилину в бурхливих обговореннях, які періодично переростають у баталії, але важливо не це, а спілкування з ним самим.

– Я не піду на естафету! - Діма неочікувано вирвав руку, відбігаючи на кілька кроків уперед.

Та що ж таке сталося? Тяжко зітхнувши, прискорила крок, наздоганяючи сина.

- Дмитро, поясни, будь ласка.

- У них правило для участі у естафеті: мама, тато та дитина! А в нас немає тата! - Він схлипнув, втикаючись носом мені в шию і шепочучи - Вітька і Тарас, навіть Андрій підуть, а мене не взяли.

У носі в мене защипало, на очах виступили сльози. Немає тата!?. А хіба дитина винна, що немає тата? Хіба я винна, що цей самий нібито тато втік від мене, як тільки дізнався про вагітність. І його не хвилювало, що я студентка і не маю ні грошей, ні натовпу люблячих родичів.

Нехай у Діми немає тата, але може такого й не треба? Я його за двох люблю, і бабуся в нього чудова!

- Сонечко моє, рідне. А хочеш, ми бабусю покличемо?

- Мамо, ну ти хіба не розумієш, не можна бабусю. Потрібно Тата! Сильного та сміливого! Щоб він і бігав, і стрибав, і нас носив на руках. А у бабусі спина болить.

-  Добре, добре. Ти правий, тільки не плач.

– Я й не плачу. Ми просто не підемо, так? Краще спекти торт або в парк сходити, або може на каруселі.

Перш ніж він це сказав, я приблизно так і збиралася його вмовляти не засмучуватися, але тепер ... Ну як так! Мій син мене ж намагається заспокоїти. У дітей мають бути свята! Діти мають бути дітьми! А тато... У мене є цілих три дні, щоб знайти когось, хто погодиться взяти участь у дитячій естафеті. Не так це й неможливо. Так?

- А знаєш, синку, ми підемо. Запишись завтра на естафету.

- А як же тато?

- Буде тато. Я обіцяю. Адже це естафета, гра. Тому й тато буде теж наче… іграшковий, на один день. Домовились?

- Естафетний тато?

- Так. Естафетний тато, - зітхнула з полегшенням, дивлячись на знову усміхненого сина.

Загалом, не така і божевільна ідея: покликати когось за компанію на естафету. Будь у мене брати, дядьки або хоча б близькі, чи не надто, друзі чоловічої статі ніякої проблеми не було б. Але ось у чому вся біда – їх у мене й не було.

Я зняла з вогню чайник, заливаючи заварку і повертаючись до столу, запитала:

- Мам, цукерки будеш?

- Ще питаєш... Звичайно, буду!

Дістаю з верхньої полиці вазу і без слів ставлю на стіл.

- Але ти краще скажи, доню, де тепер шукати цього естафетного тата?

- І не кажи, - хмикнула, киваючи в чашку. - Є варіанти?

- Та-а-к... Ну, у нас у бухгалтерії лише жінки. Або ні, не так треба. - Вона дістала з сумки телефон, і, поправляючи окуляри, почала щось захоплено читати. – Перш за все, потрібно переглянути телефонну книгу. Діставай свій. Хто там в тебе є?

- Сантехнік, - посміхнулась я, дивлячись на її ентузіазм.

- Ні, не підійде. Йому шістдесят скоро і коліно хворе. Хто ще?

– Вчителі, поліклініка, Віктор-магазин, Артем Геннадійович… – продовжую перераховувати я.

- Віктор - це той, який вантажником у вас ледве ноги ворочає та ще й зазвичай на підпитку? А Геннадійович - лисіючий шеф із дружиною-фурією? Ні, нам такого добра не треба.

-  Ось і я про те.

– А однокласники? Пам'ятається, милі хлопчики були.

- Можна у блокноті пошукати, але навряд чи хтось погодиться. Ті, з ким я перетиналася після випуску вже з сім'ями, або за кордоном.

-  Ну і хай. Ми і без них когось знайдемо, адже це не на все життя, а на день. Але ти все одно перевір.

- Перевірю. Я взагалі думаю влаштувати тиждень перерви, не брати замовлень на букети, більше з Дімою часу проведу

- Ось і правильно, - вона почала збиратися. - Пізно вже, піду. А ти не хвилюйся. Ранок вечора мудріший, щось придумаємо.

Обійнявшись на прощання, я тихо прикрила вхідні двері, і притулилася до них. Сильною, треба бути сильною, заради сина, заради себе.

А сила у чому? Сила уві сні - позіхнула я і пішла, власне, відсипатися.

Схоже, на мене чекає насичений тиждень.

***

- Є-е-єс!

-  Що таке!? Що трапилося? - Соня здивовано дивилася на Ангелину, що від радості аж підстрибнула, на дивані.

- Збирайся, поїхали. Тут лише дві трамвайні зупинки, я вже по карті пробила.

- Та куди ми їдемо?

- До тещі. А ні, стоп, до свекрухи! Постійно плутаю...

- Що?!

- Збирайся швидше. Дорогою поясню. Час не чекає, він потребує дії.

Гримлять, шумлять мірним гуркотом колеса, миготять за склом міські пейзажі, а біля вікна з захопленим виглядом стоять, про щось перемовляючись, дві тонкі фігурки.

- Свекруха це хто? - повчально піднявши палець, питає Ангел, тримаючись другою рукою за місцями проржавілий поручень.

– Хто?

- Або наш головний ворог, або наш головний союзник. А це означає, що?

– Що? - досі нічогісінько не розуміючи дивиться на неї Соня.

- Ми маємо перетягнути її на наш бік завчасно! Ось.

- Так, а їдемо ми таки куди?