Глава 1

"Розум і щастя - комбінація неможлива."

  -  Марк Твен

Будильник. Щоранку день починається з цього дзвону! Неохоче потягнувшись, перевертаюсь на інший бік і зариваюсь головою під подушку. Ще хвилину, лише одну хвилину...

Такий прекрасний сон: сонце, річка, вітер шелестить листям. На фоні хмар, що повільно пливуть мимо, літають різнокольорові метелики. Дз-з-з - пробивається в думки дратівний звук. Прокляті комарі, таку ідилію псують...

Стоп, які комарі? Час! Будильник! Проспали!

Я підскочила з ліжка і стриноженим птахом миттєво впала на підлогу, заплутавшись ногами в ковдрі.

7:30! Вже 7:30!

Заняття в школі у Дімки починаються о восьмій, але я завжди веду його трохи раніше, щоб встигнути на роботу. А до неї ще треба дістатися). Несуся коротким коридором до сусідньої кімнати і ривком стягую з сина ковдру.

- Дім! Підйом, проспали! - кричу на ходу, одночасно ставлячи чайник і нарізаючи бутерброди на швидкий сніданок.

Нічого, встигнемо - хлюпнула холодною водою собі в обличчя, щоб остаточно прокинутися і мимоволі кинула погляд у дзеркало.

Ну що сказати... Могло бути й гірше. А так, зовнішність загалом приємна. Цілком звичайна, але риси обличчя правильні, волосся русяве, очі ні то карі, ні то сірі (як каже моя мама, сіро-буро-подряпані), і мішки під очима від недосипу не так сильно виділяються. Та й фігурка струнка, ніколи на ній жиру відкладатися, просто ніколи.

Шаркаючи ногами і потираючи очі маленькими кулачками, на кухню увійшов Дімка і я поспішно відвернулася від дзеркала. Є справи й важливіші: зібратися, перевірити рюкзак, переглянути пошту на предмет нових замовлень і поспішити спочатку до школи, потім на роботу, знову школа, магазин, вечеря, і знову до півночі сидіти в спальні над черговим замовленням. І це добре. Важко, але добре. Це означає, що у вихідні можна буде влаштувати справжній «вихідний» і піти з Дімою до зоопарку чи ще кудись, а влітку він зможе поїхати до дитячого табору з друзями. Він не каже, сонечко моє, але я ж знаю, що хоче.

- Мам - вирвав мене з думок голос синочка.

- Так, рідний?

- У суботу у школі свято влаштовують. Естафету на 1 червня. Я хочу записатися, можна?

- Звичайно, сходимо. Розкажеш увечері мені детальніше, добре? А то зараз нам з тобою треба поквапитися. Ми з тобою сьогодні справжнісінькі соні-засоні!

- Ага! - він із щасливою усмішкою практично цілим впхнув у рот бутерброд, кумедно надуваючи щоки. 

- Не все одразу, - зі сміхом розтріпала його волосся і побігла одягатися.

П'ять хвилин у нас точно є. А там уперед, уперед.   Під гаслом "У здоровому тілі - здоровий дух". А в суботу на естафету - плюс один рядок у списку справ...

У школу я не заходила, довела до воріт, подивилася, як Діма влився в натовп радісних школярів, що вже подумки зустріли літо, і помчала далі. Швидше, швидше. Ось де не вистачає чарівних туфель-скороходів, замість старих кросівок, єдина магія яких полягає, мабуть, у шнурках з чудною здібністю розв'язуватися в самий невлучний момент.

До кінця стоянки залишався один поворот і, поглядаючи на годинник, я навіть подумки похвалила себе: ” Цілих три хвилини запасу ”. Яке щастя, що квітковий магазин, в якому я, власне, і працюю, розташований буквально під боком.

Ось тільки з радістю варто було почекати, адже не встигла я зробити крок, а швидше стрибок антилопи, що намагається втекти від пожежі, як буквально переді мною, різко і з вереском, загальмував автомобіль.

Злякатися я не встигла, а ось відчути калюжу, що перекочувала з вибоїни асфальту на моє трикотажне плаття, цілком! Та що ж таке!

- Дівчино! Вам що ноги зайві? Куди ви несетеся?! - звучало приємним, але явно роздратованим басом із дверей сірого позашляховика, що відчинилися саме в той час, доки я сумно споглядала посірілу і обвислу складками тканину.

- А вам очі навіщо потрібні!? Тут, між іншим, діти ходять!

- В тому й річ, що ходять, а не скачуть, немов півень в одне місце клюнув!

- Тобто я ще й винна?

-  А хто? - він посміхнувся, показуючи на порожній виїзд, мене посеред дороги та його машину з вивернутими колесами під таким кутом, що стають цілком зрозумілими всі варіанти розвитку цієї ситуації. А саме: або калюжа на мені, або сама я на капоті.

Чорт! Так-то він правий: частково, ну ось самий край, я дійсно винна ... Може навіть трохи більше ніж край. Але й водій теж не ангел, адже міг їхати повільніше.

– Навіть якщо й так. Це не дає вам права на мене кричати!

- Дуже треба. Дорогу звільніть, будьте такі люб'язні, - з єхидною усмішкою промовив цей... не знаю хто.

Теж мені пан. Стоїть тут весь із себе такий розкішний: піджачок, сорочка, краватка. Я б, напевно, не особливо здивувалася, якби він ще й уклін відважив, (звісно теж із цією знущальною усмішкою), але він просто заліз у салон, вивертаючи колеса і здаючи назад.

- Лови "антилопа", - з відкритого вікна мені в руки прилетіла пачка вологих серветок, і машина, блимнувши фарами, зникла за поворотом.

Як же бісить! Подивилася на серветки, сукню, годинник. Пропали мої три хвилини... І це теж дратує. Тепер доведеться бігти вдвічі швидше, адже спорт наше все. Тричі ага.

Бадьорого ранку, Ксюша. Бадьорого ранку!

***

На підвіконні третього поверху школи №7 забавно помахуючи ногами, сиділа білява дівчинка років тринадцяти. По-хорошому їй треба було бути у класі, адже урок ось-ось розпочнеться. Але це ще встигнеться. У неї була справа цікавіша, ніж зубріння нудних правил.

- Ну що, дізналася? - Ангел відвернулася від вікна, уважно вдивляючись в обличчя своєї однокласниці, а за сумісництвом подруги, сусідки, і практично сестри.

- Дізналася. Звуть Ксюша, самотня, розумниця, красуня. Син: Діма Соколов. Живуть тут недалеко. Все, як ти просила. - Соня застрибнула на підвіконня, спостерігаючи як подруга, періодично поглядаючи у вікно, робить якісь тільки їй зрозумілі позначки у маленькому обклеєному безліччю стікерів блокноті.