День двадцять сьомий.

Субота прийшла до Харкова сухим вітром і тим особливим світлом, яке робить усе трохи чеснішим, ніж людям хотілося б. Біля кав’ярні «Собаки та кава» дзенькали криво складені столики, шаруділи паперові бирки з цінами, тремтіли на мотузці картонки з написами, виведеними Міланиною рукою. Усе було трохи перекошене, трохи не за правилами, але з душею, а душа, як відомо, рідко стоїть рівно.

Ганна й Таня дозволили зробити «сусідський творчий день» лише тому, що на словах це звучало дешево, камерно і не надто небезпечно для звітності.

— Ніяких колонок, — сказала Таня зранку, стоячи на ганку в бездоганному костюмі й дивлячись на три складні столи так, ніби оцінювала можливий масштаб сорому.

— Ніяких банерів, — додала Ганна, не відриваючись від планшета. — І ніякого слова «фестиваль». Щойно люди кажуть «фестиваль», з’являються подовжувачі, хаос і чоловік із дредами.

— Дреди не проблема, — сказала Свєта, машинально торкнувшись нового кільця в носі. — Проблема — це коли дреди починають грати на джембе без згоди суспільства.

— І ще, — Таня нарешті підвела очі. — Якщо хтось спробує продавати тут енергію роду, свічки від розлучення або листівки з мотиваційною брехнею, я викличу не поліцію. Я викличу Дашу.

— Це вже жорстоко, — сказала Даша.

— Це превентивно, — відказала Ганна.

На старому перському килимі всередині зали лежала Кара, біла бультер’єрка з чорними вухами, і мала вигляд істоти, якій про ярмарки, амбіції та людське самопредставлення давно було все ясно. Надворі на лавці сидів арматурний Валерік із незмінним виразом скелета, який пережив уже стільки чужих задумів, що тепер не вірив ні в один до кінця, але чемно давав їм шанс.

Лера, без окулярів, але з тим самим внутрішнім тоном жінки, яка народилася для порядку й ранкових докорів сумління, розкладала на підносі маленькі таблички. Коли вона сердилася, брекети коротко блищали, і від того її молодість раптом проступала крізь розсудливість, як сонце крізь тюль.

— Ох, молодь, — сказала вона до тераси, де Свєта якраз намагалася випрямити криву ніжку столика силою власного обурення. — Щойно людина чує слово «творчість», вона одразу думає, що можна не мати решти навичок. А потім чому в нас шви криві й шлюби теж.

— Шлюб — це теж ручна робота, — відгукнулася Свєта. — Просто її чомусь віддають масовому виробництву.

— Ти тільки не починай до десятої, — сказала Даша, протираючи стійку з виразом людини, яка не схвалює зайвого ентузіазму, особливо без кофеїну. — У нас сьогодні й так ярмарок прихованих талантів. Не роби ще ярмарок прихованих травм.

Мілана мовчки малювала картонки. На одній вона написала: «Можна дивитися, можна купувати, можна просто не соромитися». На іншій, уже дрібніше: «Рукам теж треба іноді повірити». На третій намалювала ложку, птаха і маленьку миску, по якій хтось бив лапою в ритм.

— У тебе знову пророчий дизайн, — сказала Свєта, зазирнувши їй через плече.

Мілана знизала плечима.

— Я просто малюю. День потім сам вирішує, наскільки він безсовісний.

Кара, не розплющуючи очей, один раз ударила хвостом по килиму.

І день відкрився.

Першими на продаж поставили дві коробки з домашнім печивом. Їх принесла тиха бухгалтерка Оля з сусіднього офісу, жінка років тридцяти восьми, завжди в чистих темних речах, із прямою спиною, тихим голосом і манерою тримати руки так, ніби вони постійно вибачалися за саме своє існування. Поруч із нею дрібно ступав мопс на ім’я Пломбір. Мопс дихав так, ніби життя його страшенно ображало своєю фізичною щільністю, але він, попри все, мав намір дожити до вечора й дати йому моральну оцінку.

— Я не знаю, куди це поставити, — сказала Оля, тримаючи коробку так, ніби несла не печиво, а власний сором, акуратно викладений рядами. — Можна тут? Я, якщо чесно, не дуже для ярмарків.

— Це і видно, — сказала Даша, забираючи коробку. — Люди, які дуже для ярмарків, зазвичай несуть із собою ще банер, історію бренду й слово «місія».

— Не лякай людину, — сказала Лера. — Ставте тут. А це що у вас?

— Печиво. Лимонне, лавандове й шоколадне. Просто так. Домашнє.

— Домашнє — це вже не просто так, — сказала Лера. — Це вже майже індивідуально.

Оля ледь усміхнулася, і від того вся стала ще тихішою.

Мілана вивела на картонці: «Олине печиво». Подумала. Дописала дрібніше: «Воно скромніше за свою господиню».

— Не треба, — швидко сказала Оля. — Будь ласка. Просто печиво.

— Добре, — сказала Мілана й стерла другий рядок. Але перший уже стояв, і в ньому було щось таке, від чого Оля почервоніла аж до вух.

— А ви ж співаєте, — раптом сказала Лера, так буденно, ніби мова йшла про бухгалтерський баланс.

Оля застигла.

— Ні.

— Співаєте, — спокійно повторила Лера. — Ви в грудні в офісі на корпоративі забули, що ви твереза, і наспівували біля гардероба. Я тоді ще подумала, що в людей є окремий гріх — ховати такий голос у табличках.

Оля зблідла.

— Це було давно. І несерйозно.