День дванадцятий.

О восьмій  ранку кав’ярня «Собаки та кава» пахла так, ніби хтось змолов в одній кавомолці свіжу арабіку, вчорашню втому, мокрий березневий вітер, собачі лапи після калюж і трохи людської надії, яку ще не встигли зіпсувати повідомлення в телефоні. За вікном Харків був сірий, вітряний і зосереджений, як людина, що ще не прокинулася, але вже має характер. Усередині ж усе трималося на старих і надійних речах: на перському килимі, на банці з печивом для собак, на кавомашині, яка шипіла так, ніби життя знову дозволило собі зайве, і на Карі, білій бультер’єрці з чорними вухами, що лежала посеред зали так нерухомо, наче була не собакою, а статтею внутрішнього кодексу.

Лера прийшла першою, як завжди. Маленька, в кардигані кольору сушених яблук, з окулярами на ланцюжку і тим виразом обличчя, з яким добрі сільські бабусі колись могли одночасно приймати пологи, варити борщ і соромити сусідів без жодного підвищення голосу.

— Ще день не встиг народитися, а я вже відчуваю, що він буде з сюрпризом. І не з приємним. Приємні сюрпризи тепер бувають хіба що в аптечних знижках.

Свєта ввалилася за три хвилини по тому, з волоссям кольору протесту, з кільцем у брові й поглядом людини, яка ще до кави подумки скасувала щонайменше дві суспільні ієрархії.

— Сюрприз, це якщо зарплата раптом пристойна, — сказала вона, скидаючи рюкзак. — А все інше — це просто сюжет.

Даша стояла за стійкою і перевіряла сиропи з тією холодною зосередженістю, з якою в давні часи, мабуть, перевіряли порох. Коренаста, міцна, із сарказмом замість макіяжу, вона дивилася на будь-який хаос так, ніби той уже заздалегідь програв.

— Я попрошу сьогодні без театру, — сказала вона. — У мене вчора був один клієнт, який замовив лате з лавандою, але попросив, щоб смакувало як його нездійснені амбіції. Я досі не впевнена, чи то був напій, чи заповіт.

Мілана мовчки малювала на стаканчиках. На одному вже з’явився маленький пес у нотному стані, на другому тонка рука з чашкою, а на третьому старе піаніно, над яким зависла самотня нота. Вона, як завжди, намагалася стати меншою, хоча була високою, легкою і такою тихою, що іноді скидалася на добру думку, яка боїться бути нав’язливою.

— У тебе знову пророчі стаканчики, — сказала Свєта, зазираючи через її плече.

Мілана знизала плечима.

— Я не спеціально.

Кара, не розплющуючи очей, раз ударила хвостом по килиму.

І саме тоді дзенькнув дзвінок над дверима, але не так, як він дзвенів зазвичай. Не коротко, не буденно, а з тим виразним присмаком чужої проблеми, який завжди заходив у кав’ярню трохи попереду самої проблеми.

На порозі стояли двоє вантажників, а між ними, як важка, темна помилка, височіло старе піаніно.

Воно було чорне, потерте, з подряпинами по боках, з латунними педалями, в яких ще жила колишня гордість, і з маленькою овальною табличкою над клавішами, де ледве читалося: «Україна». На кришці лежали рулон пакувального картону, чужа мотузка і листок з адресою, на якій давно вже ніхто не жив так, як хотіли перевізники.

— Доброго ранку, — сказав один вантажник, уже втомлений від самого факту існування меблів. — Підпис тут.

— Чого тут? — спитала Даша.

— Доставки піаніно.

— Куди саме?

— Сюди.

— Ви впевнені?

— Я схожий на людину, яка привезла б піаніно в кав’ярню без внутрішньої впевненості? — сухо відповів вантажник.

Свєта сперлася на двері.

— Особисто ви схожі на людину, якій життя мститься за минулі вчинки. Але це не відповідь.

Лера підійшла ближче, поправила окуляри й глянула на папірець.

— Ой, — сказала вона. — Тут стара адреса. Це ж колишній магазин канцтоварів. До нас іноді й досі несуть зошити й претензії до ручок.

— Нам сказали занести — ми занесемо, — сказав другий вантажник. — Назад не повеземо. У нас далі ще холодильник і чиєсь масажне крісло. Ми не можемо жити у вашій кав’ярні та чекати.

— А кому взагалі піаніно? — спитала Свєта.

Вантажник знизав плечима.

— Якійсь Олені Михайлівні. Або на Олену Михайлівну. Або від неї. Документи написані так, ніби їх заповнював чоловік після розлучення.

Даша повільно заплющила очі.

— Чудово. Просто чудово. Кав’ярня, собаки і музичний інструмент у стані морального похмілля. День бере розгін.

Піаніно занесли всередину. Воно стало біля дальньої стіни, там, де зазвичай стояв стелаж із журналами та двома фікусами. Один фікус одразу образився. Другий, навпаки, ніби зацікавився. Вантажники підсунули інструмент, зітхнули, попросили підпис, лишили пом’ятий чек і вийшли з тією швидкістю, з якою люди тікають від чужого абсурду, поки той не визнав їх своїми.

У кав’ярні запала тиша.

Навіть кавомашина ніби шипіла тихіше. Навіть Лера дивилася на піаніно так, ніби то був не предмет, а родич, якого не чекали, але тепер уже треба годувати. Навіть Свєта не вигадала одразу нічого образливого.

Кара підвела голову.