День десятий.

О восьмій ранку кав’ярня «Собаки та кава» пахла так, ніби хтось узяв свіжий помел, мокрий шарф, трохи втоми, трохи надії й додав до всього цього дуже харківське вміння жити далі навіть тоді, коли день іще не встиг пояснити, чим саме сьогодні буде лякати. За вікном місто стояло вологе, сіре, з тими ранковими людьми, які вже кудись ішли, але ще не були певні, чи їм подобається цей задум. Усередині ж усе трималося на перевірених опорах світу: старий перський килим, банка печива для собак, шурхіт серветок, кавомашина, що дихала парою, як досвідчена жінка перед важливою розмовою, і Кара, біла бультер’єрка з чорними вухами, яка лежала посеред зали так спокійно, ніби не спала, а просто чекала, доки людство знову оступиться.

Лера прийшла першою, як усі жінки, які не довіряють ні годинникам, ні ранкам, ні самій ідеї, що хтось інший може правильно відкрити зміну.

— Ще день не почався, а я вже відчуваю в повітрі чужу дурню, як метеочутлива людина дощ.

Свєта ввалилася рівно за хвилину до відкриття, з волоссям кольору непокори й виразом обличчя людини, яка дорогою подумки встигла посваритися з двома соціальними класами, одним застосунком доставки й самою концепцією ввічливого мовчання.

— Я сьогодні не витримаю жодного дорослого, який вимовляє слово раф так, ніби це назва йоги, — оголосила вона.

— Тобто звичайний робочий день, — відгукнулася Даша, яка вже протирала стійку з тією холодною точністю, з якою порядні люди стирають не пил із дерева, а межу між сервісом і приниженням.

Мілана мовчки малювала на стаканчиках. На одному з’явилася крихітна чашка в обіймах великої лапи. На другому — колесо коляски поруч із маленьким німбом. На третьому — двадцять спітнілих кружечків, схожих на планетарну катастрофу.

Свєта заглянула їй через плече.

— У тебе знову пророчі стаканчики.

Мілана знизала плечима.

— Я просто малюю. А день уже сам вирішує, наскільки соромно йому жити.

Кара один раз ударила хвостом по килиму. Двері відчинилися.

Першою зайшла бабуся. Невисока, у темно-синьому пальті, у хустці кольору сушеної сливи, із сумкою на колесах і тим виразом обличчя, з яким люди йдуть або в аптеку, або захищати свою правоту в ЖЕКу. За нею увійшов ротвейлер. Великий, блискучий, чорний із рудим, як добре відполірований страх сусідів. Він заповнив собою двері так переконливо, що навіть дзвіночок над входом дзенькнув якось чемніше.

— Добрий ранок, — сказала бабуся обережно. — Це мені на перетримку дали. Не бійтеся — він інтелігентний. Просто вигляд у нього такий, ніби він колись оподатковував людей.

Ротвейлер сів. Поглянув на всіх із тією стриманою гідністю, яку мають або старі прокурори, або люди, що вміють мовчки читати меню й одразу бачити, де тут маркетинг.

— Як звати красеня? — спитала Лера.

— Річард, — сказала бабуся. 

— Хоча я б його назвала Грицем, було б спокійніше на душі. Дочка подруги поїхала у відрядження, от і лишила мені це нещастя. А я, між іншим, собак люблю невеликих, щоб або в сумку, або до  серця. А тут, вибачте, цілий директор м’ясокомбінату.

Свєта ледь не вдавилася сміхом.

— А вам що зробити?

Бабуся примружилася на меню так, ніби там були не напої, а перелік незрозумілих аналізів.

— Отут у вас що за слова? Флет-вайт. Раф. Бамбл. Це кава чи міжнародні організації? Я хочу щось нормальне. Людське. Щоб не соромно було перед шлунком.

— Можемо капучино, — сказала Лера лагідно. — Можемо лате.

— Лате я не люблю. Воно звучить так, ніби мене зараз будуть вмовляти полюбити себе. А я й так до себе нормально ставлюся.

Даша сперлася ліктями на стійку.

— Можна просто маленький капучино. Це кава, молоко й жодної ідеології.

— А цей ваш раф? — недовірливо перепитала бабуся. 

— Чого він раптом раф? У мене покійний чоловік так говорив про авіацію. Я не можу пити напій, назва якого схожа на військову загрозу.

Кара підняла одне вухо.

Річард повільно повернув голову до меню. Ще мить тому він був просто великим ротвейлером на тимчасовому догляді. Тепер у його поставі проступила інша істота. Не страшніша. Вишуканіша. Він випростав шию, поглянув на бабусю з легкою, майже трагічною втомою і поклав лапу просто біля рядка з рафом.

— О, — сказала Свєта. — Все ясно. У ньому прокинувся старий кавалер.

— Не просто кавалер, — озвалася Лера. — Це людина, яка в попередньому житті сиділа у віденській кав’ярні, засуджувала розчинну каву й, мабуть, мала окрему думку про вершки.

Річард знову поклав лапу на слово «раф». Потім перевів погляд на бабусю. Потім на її серце, якщо таке взагалі можна було показати поглядом.

Бабуся завмерла.

— Ти що, хочеш, щоб я ризикнула?

Річард дуже повільно моргнув. Саме так, як моргають або кардіологи, або диригенти, коли вважають, що людина здатна на краще, ніж сама про себе думає.

— Він каже, що ви боїтеся не напою, — тихо сказала Мілана, малюючи щось на стаканчику. — Ви боїтеся назви.