День дев'ятий.

О восьмій ранку кав’ярня «Собаки та кава» пахла так, ніби хтось узяв мокрий березневий Харків, змолов його разом із колумбійським зерном, додав трохи собачої шерсті, трохи людської втоми і щіпку тієї невидимої речовини, з якої робляться хороші дні, що починаються як катастрофа, а закінчуються майже мудрістю.

Кара лежала посеред старого перського килима й мала вигляд істоти, яка давно все знає про життя, але, на щастя для людства, не має звички коментувати без потреби. Її білі боки повільно здіймалися й опускалися, чорні вуха лежали так спокійно, ніби не вловлювали тривоги світу, а лише чекали, поки світ сам підійде ближче й помилиться.

Лера вже стояла за стійкою у своєму кардигані кольору терпіння і розливала трав’яний збір із термоса так, ніби правила ранкову службу для занепалих духом і недосипаних тіл.

— Ще кавомашина не прокинулася, а в мене вже передчуття, що сьогодні хтось прийде з обличчям, ніби йому всі винні безкоштовну ніжність.

— Тобто звичайний вівторок, — відгукнулася Даша, яка протирала стійку з такою холодною точністю, наче хотіла стерти з дерева не плями, а саму можливість дурних розмов.

Свєта ввалилася рівно за хвилину до відкриття, з волоссям кольору внутрішнього перевороту, з навушниками на шиї й виразом обличчя людини, яка дорогою встигла подумки посваритися з орендою, алгоритмами й традиційним уявленням про жіночу ввічливість.

— Я сьогодні зла, — оголосила вона замість привітання.

— Ти так говориш, ніби це новина, — сказала Даша.

Мілана з’явилася тихо, мов тінь гарної думки, яку ще рано вимовляти вголос. Вона відразу взялася за стаканчики. На одному намалювала песика з короною. На другому — фотоапарат, який плаче. На третьому, маленьке серце, перев’язане канцелярською стрічкою.

— Що це означає? — спитала Свєта, зазираючи їй через плече.

Мілана знизала плечима.

— Не знаю. Просто малюється.

Кара, не розплющуючи очей, один раз ударила хвостом по килиму. Усе було готове.

Першими зайшли дві дівчини з басенджі, який дивився на світ із презирством молодого аристократа, потім звичний літній чоловік із подвійним еспресо й особистою образою на XXI століття, а за ними, майже одночасно, з’явилися двоє, через яких день і почав набирати свого жанру.

Спершу зайшла жінка років тридцяти у світлому пальті, у великих темних окулярах, хоча надворі сонця не було навіть теоретично. За нею тупцяла італійська хортка в тонкому бузковому комбінезоні. Жінка поклала на столик телефон, блокнот, косметичку, ще один телефон, штатив і ту внутрішню напругу, з якою люди зазвичай несуть або розлучення, або кастинг.

— Мені, будь ласка, подвійний еспресо, але не надто кислий. У мене сьогодні важливе відео. Я акторка.

— Співчуваю, — сказала Даша.

Жінка не образилася. Такі люди давно звикли, що на них реагують або захоплено, або втомлено.

— Мене звати Аліна. А це Груша, — сказала вона, кивнувши на хортку.

Груша сіла з тим тендітним, нервовим достоїнством, яке буває в істот, що все життя виглядають дорого, навіть коли їм холодно й тривожно.

Другим увійшов чоловік у бежевому пальті, з папкою під пахвою, з усмішкою того типу, який у жінок сервісу й собак викликає однакову реакцію: о ні. Поруч із ним семенила такса в зеленому светрі.

— Доброго ранку. Я Артур, продюсер. У мене тут зустріч. Нам потрібен столик трохи далі, щоб було не дуже шумно. Ми будемо читати сцену.

— У нас ніколи не буває не дуже шумно, — сказала Лера. 

— У нас або кава шипить, або людина ламається. Інколи це навіть одна й та сама людина.

Артур усміхнувся тією усмішкою, якою чоловіки такого типу часто відповідають на жіночий сарказм, думаючи, що це флірт, а не попередження.

Він сів до Аліни.

— Ну що, сонце, готова? Тільки без цієї твоєї глибини. Нам треба легше. Камера любить контроль.

Свєта підняла очі до стелі.

— Почалося.

Аліна вже виймала пудру, дзеркальце і ту саму напружену дівочу мужність, із якою жінки готуються не просто працювати, а ще й витримати чужу самовпевненість.

— Я просто хочу зробити добре, — сказала вона.

— Добре, це нудно. Треба, щоб ти була бажаною і трохи зламаною. Це зараз продається.

Груша, яка досі сиділа мовчки, дуже повільно підвела голову.

Кара розплющила одне око.

У кав’ярні стало тихо, ніби хтось невидимий уже вийшов на сцену й перевірив мікрофон.

Груша випросталась. Її тонка шия стала прямішою, погляд набув сухої, фатальної втоми. Вона більше не була хорткою в бузковому комбінезоні. Вона була колишньою примою провінційного театру, жінкою, яка пережила трьох режисерів, один роман із диригентом і двадцять років чоловічого бажання вказувати, як саме їй стояти у світлі.

— О, — сказала Лера з повагою. — Артистка.

Груша повільно підійшла до Артура. Подивилася на нього знизу вгору так, що навіть його усмішка трохи зів’яла. Потім дуже коротко гавкнула.