День четвертий.

О сьомій  нуль сім ранку кав’ярня  «Собаки та кава» пахла так, ніби хтось змолов у одній кавомолці ефіопський фільтр, мокру шерсть, сонний Харків і чуже бажання подобатися. За вікном місто було вологе, сіре й трохи образливе, як людина, якій написали «дякую» без смайлика. Усередині ж усе стояло на своїх місцях: банки з печивом для собак, старий перський килим у центрі зали, крейдова дошка з фільтром дня, кавомашина, яка шипіла ще до відкриття, і Кара, біла бультер’єрка з чорними вухами, що лежала на килимі так незворушно, ніби була не собакою, а принципом.

Лера прийшла першою, як завжди. Вона прийшла так, як приходять жінки, що не довіряють ані годиннику, ані людству, ані чужій здатності правильно скласти коробки з вівсяним молоком. 

— Ще день не почався, а вже в повітрі видно зайву суєту.

Даша стояла за стійкою й полірувала стійку із тим виразом обличчя, з яким стоматологи дивляться на людину, що пів року їла карамель і брехала про нитку. Свєта ввалилася за хвилину до відкриття, з різнокольоровим волоссям, худі й настроєм підлітка, який не пробачив системі навіть коми в анкеті. Мілана з’явилася тихо, мов вибачення, і відразу взялася за стаканчики. На одному вона намалювала маленьку чашку з крилами. На другому, ще до того, як повісила фартух, уже з’явився пес у короні.

Рівно о восьмій двері відчинилися не для гостей, а для Ганни й Тані. Це вже саме по собі було недобрим знаком. Власниці зазвичай з’являлися ближче до обіду, красиво, бездоганно і з виразом людей, які давно зрозуміли головний секрет бізнесу: не смикати те, що працює. Сьогодні вони прийшли рано. У костюмах, із планшетами,  із тією ввічливою зосередженістю, від якої в персоналу завжди трохи німіли внутрішні органи.

— Доброго ранку, — сказала Ганна.

— Наскільки доброго? — обережно уточнила Даша.

Таня поклала на стійку аркуш із надрукованим текстом.

— Сьогодні до нас може зайти інкогніто-оглядач із міського гастрогіда.

У кав’ярні стало тихо. Навіть ложечки ніби перестали дзенькати з поваги до лиха.

Свєта примружилася.

— Інкогніто. Тобто привид у балаклаві.

— Свєто, тихо сказала Лера.

— Що? Я просто уточнюю жанр.

Ганна зробила вигляд, що не почула. Такі жінки вміли не чути все, що не підлягало монетизації.

— Нам не потрібна паніка. Нам потрібна стабільність, ввічливість і нормальна комунікація з гостями.

Даша підняла голову.

— Тобто сьогодні я не можу чесно сказати людині, що декаф із сиропом солоного печива — це не кава, а компроміс із дитячою травмою?

— Сьогодні ні, — відповіла Таня.

— А якщо вона спитає?

— Особливо тоді ні.

Свєта сперлася на стійку.

— А якщо інкогніто-оглядач виявиться морально сумнівним?

— Ти не виховуєш гостей, — сказала Ганна.

—А якщо їх виховує собака? 

Ганна й Таня одночасно подивилися на Кару. Кара не ворухнулася. Лише одне чорне вухо злегка сіпнулося, як у людини, якій сниться щось погане про чужу тупість.

— Бажано, щоб сьогодні не було нестандартних інцидентів, — сказала Таня.

— Тобто заборонити кармічні перевтілення ви теж хочете? — спитала Свєта.

— Я хочу хорошу зміну, — відповіла Таня.

— Це майже утопія, — буркнула Даша.

Мілана тим часом уже вивела на маленьких картонках слова: «Дякуємо», «Гарного дня», «Раді допомогти». Поклала їх за кавомашиною, як набір першої допомоги для чужої вихованості.

— Мілано, — сказала Даша, глянувши на картки, 

— Якщо я сьогодні помру від штучної люб’язності, ти передаси мамі, що я боролася.

Мілана тихо усміхнулася.

За десять хвилин після відходу власниць у зал зайшов перший підозрілий гість. Тобто, власне, не один. Зайшли двоє. Чоловік і жінка років тридцяти, надто доглянуті для такого ранку, із двома мікрофонами, ноутбуком, кільцевою лампою в сумці та високим худим уіппетом кольору дорогої кави з молоком. Пес ішов так, ніби був не собакою, а тонкощами авторського монтажу.

— Доброго ранку, — проспівала жінка. 

— Ми б хотіли столик біля розетки. У нас запис.

Даша вже відкрила рота, але Лера непомітно штовхнула її ліктем.

— Звісно, — сказала Даша таким голосом, ніби проковтнула цвях і намагалася не зіпсувати сервіс. 

— Який чудовий формат активності.

Свєта здригнулася, ніби почула мат.

Пара сіла біля вікна. Розклала мікрофони, поставила каву, витягла зі шопера наклейку з написом «Чесно про близькість» і приклеїла її на ноутбук. Уіппет ліг спочатку чемно, як аристократ після операції, але Кара вже дивилася на нього дуже уважно.

— О, — тихо сказала Свєта. 

— Подкастери. Це небезпечно.

— Чому? — спитала Мілана пошепки.