День третій.

О сьомій п’ятдесят дві ранку кав’ярня «Собаки та кава» вже пахла так, ніби ніч тут не спала, а тільки тихо настоювалася на зерні, теплому молоці, вологих лапах і людській недомовленості. За вікном Харків був блідий, трохи мокрий і злий на будильники. Усередині було ще тихо, але то була не порожнеча, а пауза перед денним оркестром, де кожен інструмент мав власну образу на життя.

Лера прийшла першою, як приходять жінки, які не довіряють ні годинникам, ні людству, ні чужій здатності правильно відкрити зміну. Вона повісила кардиган на гачок, поправила окуляри на ланцюжку, відкрила банку з ромашкою і зітхнула так глибоко, ніби світ знову неправильно зберігав картоплю.

Свєта ввалилася рівно за хвилину до відкриття, на її худі було написано щось англійське, сердите і трохи нецензурне, але зверху висів фартух, тому суспільна мораль поки що трималася.

— У мене немає зв’язку, — оголосила вона замість привітання. 

— І це або кінець цифрової диктатури або змова мобільних операторів.

— У тебе немає зв’язку з реальністю з минулого вересня, — відповіла Даша, яка вже стояла за стійкою й полірувала холдер із тим виразом обличчя, з яким хірурги дивляться на недоброякісне утворення. 

— Мобільний тут ні до чого.

Мілана зайшла тихо, мов вибачення, і відразу пішла до стаканчиків. Вона ще навіть не встигла зняти куртку, а вже вивела маркером на одному маленьку блискавку, яка розпалася навпіл. Потім подумала й домалювала до неї чайник.

Кара лежала на старому перському килимі посеред зали, як завжди, не просто собакою, а принципом. Біла, міцна, спокійна, з чорними вухами, вона мала вигляд істоти, яка давно все зрозуміла про людей і тепер лише іноді дозволяє їм зберегти гідність у присутності кави.

Дзвіночок над дверима дзенькнув рівно о восьмій. Разом із першими гостями у кав’ярню влетіла новина, що мобільний інтернет ліг по всьому району, термінали працюють через раз, месенджери мовчать, карти завантажуються так повільно, ніби їм соромно показувати реальність.

— Прекрасно, сказала Даша. 

— Нарешті люди побачать одне одного без цифрового буфера.

Першими зайшли дві студентки з мокрим джек-раселом, літній чоловік, який щоранку замовляв подвійний еспресо з виразом особистої претензії до двадцять першого століття, а за ними, вже майже врізаючись у двері плечем, влетіла жінка в бежевому тренчі, з ноутбуком під пахвою, кавовою тривогою в очах і чихуахуа в сумці.

— У вас є вай‑фай? — спитала вона так, ніби від цього залежало падіння уряду.

— Є, — відповіла Даша.

 — Толку нема.

— Мені терміново треба вийти в Zoom. У мене о восьмій п’ятнадцять стратегічний сінк. Я не можу зараз бути офлайн. Це буквально загрожує кампанії.

— Яка трагедія, — мовила Лера. — Колись люди вранці не мали стратегічного сінка, а просто корову доїли. І нічого, країна стояла.

Жінка не почула. Такі люди взагалі рідко чують звуки, якщо в них немає функції. Вона витягла чихуахуа, посадила на стілець і почала гарячково тикати в екран.

Кара підняла одне вухо.

Чихуахуа був крихітний, нервовий, з очима істоти, яка або зараз помре, або подасть до суду. Але в його тілі  тієї миті щось перемкнулося. Він перестав тремтіти, випростався, сів дуже рівно і подивився на господиню з такою сухою службовою суворістю, що навіть Свєта перестала грюкати чашками.

— О, — сказала вона. 

— Це не чихуахуа. Це начальниця старого телеграфа.

Пес коротко гавкнув.

Не тонко, не пискляво, а рубано, діловито, з інтонацією людини, яка сорок років приймала й передавала чужі термінові повідомлення, а тепер страшенно втомилася від зайвих слів.

Жінка здригнулася.

— Тобі що? — спитала вона в собаки.

Чихуахуа гавкнув ще раз і вдарив лапою по ноутбуку.

— Він каже, що ти могла б уже просто подзвонити і сказати просту фразу, — сказала Даша. 

— Наприклад: «Я запізнюся, бо техніка померла». Дуже освіжає.

— Я не можу так. У нас комунікація має бути структурована.

— То й страждай структуровано, — відповіла Свєта.

Жінка глибоко вдихнула, подивилася на чорний екран телефона, потім на собаку, який сидів із виразом досвідченої телеграфістки 1956 року, і раптом сказала в порожнечу:

— Гаразд. Якщо я колись ще побачу начальника, я скажу, що ми не встигли, бо весь наш відділ не вміє нічого без застосунку.

Чихуахуа схвально гавкнув один раз і відразу знову став дрібним нервовим крихіттям.

— Оце вже людина, — сказала Лера. — А то було враження, що вас вигодували на презентаціях.

Жінка сіла, замовила чорну каву і вперше за все своє доросле життя, здається, просто мовчки посиділа біля вікна. На стаканчику Мілана намалювала їй старий телефон із дротом, який чомусь виглядав як моральна підтримка.

До десятої кав’ярня працювала в режимі маленької цивілізаційної аварії. Люди не могли оплатити через годинники, не могли знайти друзів у локації, не могли показати баристам фото того, як має виглядати матча, не могли перевірити, хто їм що написав, і від того були схожі на курей, яких раптом попросили аргументувати власне існування.