День другий.

У місті, де люди давно розучилися мовчати без навушників, а страждати — без сторіс, кав’ярня «Собаки та кава» стояла, як маленька чемна аномалія. Сюди заходили по еспресо, а виходили з легким відчуттям, ніби їх хтось морально причесав проти шерсті. У центрі залу, на старому перському килимі, що пережив, мабуть, дві революції, три ремонти й незліченну кількість мокрих лап, лежала Кара — біла бультер’єрка з чорними  вухами. Вона спала так переконливо, що люди починали сумніватися у власній працездатності.

За стійкою дзенькали чашки, шипіла кавомашина, і життя, як завжди, намагалося зробити вигляд, що воно під контролем.

Лера, маленька, в окулярах на ланцюжку й у в’язаному кардигані кольору сушених яблук, зітхнула над новою пачкою зерна так, ніби це був не бленд з Ефіопії та Колумбії, а невдало складена доля чийогось племінника.

— Навіть кава тепер із кислинкою. Раніше люди кисли самі, без допомоги обсмажки, — сказала вона в повітря, хоча ніхто ще нічого не встиг зіпсувати.  

Свєта, з синьо-зеленим волоссям, кільцем у брові й поглядом підлітка, який не пробачив світові жодної його системної помилки, клеїла на банку для чайових наліпку: «ПІДТРИМАЙ ЛОКАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ».

— Це не кислинка, Леро, це чесність продукту. Кислинка — це коли корпорація продає сироп зі смаком фісташки й називає це досвідом.

— Досвід, — буркнула Даша, рівно й королівськи протираючи стійку, — це коли ти відпрацювала дванадцять годин, а потім додому несеш не просвітлення, а ноги. Решта — маркетинг.

Мілана мовчки малювала на стаканчиках тонкими чорними лініями. На одному з’явився пес-янгол у німбі, на іншому — маленька труна для настрою, а на третьому — око, що все бачить і трохи засуджує. Вона, як завжди, сутулилася навіть стоячи. Здавалося, природа дала їй зріст моделі, а характер — кімнатної рослини, яка просить вибачення за фотосинтез.

Телефон Даші дзенькнув. Вона глянула на екран і примружилася.

— Власниці о шостій. Із якимось консультантом по бренду.

Свєта підняла голову.

— Фу.

— Це ще не все, — Даша показала повідомлення. — «У зв’язку з підвищеною увагою до закладу просимо сьогодні уникати… нестандартних інцидентів».

Усі четверо повільно перевели погляди на Кару.

Кара не рухалася. Тільки кінчик чорного вуха ледь смикнувся, ніби вона почула це крізь сон і вже образилася.

Причиною «підвищеної уваги» був ролик, який залетів у мережу два дні тому: мопс, що поставив на місце самозакоханого блогера одним командним гавкотом і поглядом людини, котра бачила війну, дефолт і триденне весілля без кондиціонера. Ролик назвали «Пес, який скасував аб’юз», і він зібрав стільки переглядів, що навіть Ганна з Танею, жінки, котрі мали звичку не нервувати навіть у разі податкової перевірки, надіслали знак оклику в корпоративний чат. Один. Але для них і це було вже майже крик.

Лера поправила окуляри.

— Я ще тоді казала: не можна знімати, як карма працює без рукавичок.

— Навпаки, — сказала Свєта. — Треба було викладати серію. «Пес проти інфоциган». «Пес проти чоловіків у бежевих водолазках». «Пес проти тих, хто каже “я в ресурсі”, але нічого не робить”.

— Тих, хто каже “я в ресурсі”, — сухо мовила Даша, — я й без пса можу перемогти прайсом.

Дзвіночок над дверима дзенькнув. До кав’ярні вкотилася хвиля дорогого парфуму, закрученого волосся, екосумок із написами про жіночу силу і втоми, замаскованої під усвідомленість. Попереду йшла жінка років тридцяти п’яти в білому костюмі кольору свіжого наміру. За нею — три слухачки з блокнотами і дуже рівними посмішками. Останньою тяглася худенька асистентка Уля, тримаючи одразу ноутбук, кільцеву лампу, коробку з макарунами й шлею маленького шпіца в светрику.

— Нам столик біля вікна, — сказала жінка тоном людини, яка не просить, а редагує реальність. — У нас тут камерна зустріч жіночого кола «Дихай. Відпускай. Масштабуйся». Я Соня, якщо що. Можливо, ви бачили мене в рекомендаціях.

— Я бачила грибок на плітках у ванній, — сказала Даша. — Але ми якось впоралися.

— Дашо, — тихо зітхнула Лера.

Соня цього не почула або вирішила, що сарказм — це просто ще одна мова нижчої касти. Вона сіла, розклала кристали, картки з афірмаціями і почала говорити, не дочекавшись навіть кави:

— Дівчата, сьогодні ми поговоримо про те, як вийти з мислення нестачі. Гроші — це енергія. Якщо ви зациклені на оплаті, ви блокуєте потік.

Уля саме поставила шпіца біля стільця й полізла в сумку за подовжувачем. Під очима в неї були такі синці, ніби вона не спала, а рятувала країну від ідіотів вручну.

Кара розплющила одне око.

Шпіц, що досі нагадував знервований кульбабовий корінь, раптом сів дуже прямо. Його крихітна морда набула такого виразу, з яким, напевно, колись заходили до цеху голови профспілок трамвайного депо: коротко, суворо і без ілюзій щодо начальства. Він підвівся на лапи, поставив передні на край столу і видав гавкіт, схожий не на звук, а на резолюцію.

Соня здригнулася.

— Ой, який живчик!

Шпіц гавкнув ще раз — уривчасто, із металевою переконаністю людини, яка пережила три зміни начальства і жодному не дала списати премію.