Розділ №8. Розмови про наболіле

Не знаю, хто додумався встановити кавовий апарат на першому поверсі, але я ладна була сьогодні розцілувати цього генія. А все тому, що після пробудження моя голова розколювалася на сотні маленьких кактусів, та пульсувала у скронях голками аж до нудоти. Ось, чому я мало не молилась на шматок торта, який мені залишив Лоріан, та на стаканчик цієї корисної гидоти, від якої вже оскому зводило. Добре, що на вході стояло кілька лавочок, на яких можна було посидіти й почекати на порятунок від гіпотензії. І навіть всевидяще око нашої чергової не могло мене змусити засоромитись через непрофесійну позу в якій я вмостилась коло стіни.  

— Щось ти сьогодні надто бліда, дитинко, — мовила міс Салі, уважно вивчаючи поглядом, як я випиваю за один ковток свою порцію кофеїну, поки друга наливається. — Це тобі так Семюель не давав відпочити?

— Можна й так мовити, — скривилася, згадуючи як через нього довелося розвіювати духа. — Містер Санктус вчора мені сольовий контур ненароком стер і довелося примару знищувати, щоб вона не захопила його тіло на радощах. От і виморилась. Ви якраз застали той чудесний момент, коли я його дорогущий костюм відтягувала в бік. І досі не розумію, як так могло трапитись...

— Слава Всевишньому, Есміночко! — зраділа міс Салі, дістаючи з-під столу цукерки та впихаючи мені їх в руки на крилах радості. — А я вже, грішним ділом, подумала, що ти від нашого Рейна пішла до Сема... Не те щоб він був поганий, але там вже клінічний діагноз.

— Тобто "клінічний"? — не зрозуміла, заїдаючи солодощами біль від падіння тиску.

— Та пропащий він, дівчинко. Колись був закоханим у жінку, втратив і її, і дитинку через роботу. З того часу нікого не кохав. О це тільки нещодавно спробував зійтися з тією гадюкою некромантською, але все одно не склеїлось. Як не крути — однолюб, він однолюб до скону. Тобі там нічого не світить, мила.

— Та я і не хотіла, щоб мені там щось світило... — ніяково протягнула, подумки відхрещуючись від такого "щастя". — Я взагалі не любитель світла. Особливо зранку, коли поспати ще хочеться…

Друга порція корисної отрути нарешті зготувалася, і я взяла її в долоню, повертаючись поглядом до пропускного пункту. За ним, десь на сходах стояв із кам'яним обличчям містер Санктус, розглядаючи мене величезними чорнильними очима. Навіть звідси здавалося, ніби в них розповзалася безодня. Так, світло йому ані крапельки не личило, як і всім некромантам. Певно він прочитав цю думку на моєму обличчі, бо край його губ ледь сіпнувся в посмішці. Важкий погляд на мить перемістився на "будку" в якій сиділа міс Салі, й містер Санктус байдуже хилитнув мені головою — аби я йшла за ним.

З нинішньою втомою, сходинки на третій поверх видавалися прямою дорогою в пекло. Не те щоб я шкодувала про свої слова — ані краплі. Але мені ніколи не хотілося завдавати болю живим людям. Бо, зрештою, це завжди впливало на них після смерті. На когось більше, на когось менше, тільки от все одно впливало. А грубити керівнику при його підлеглих могло вилізти боком ще й мені. Те, що Семюель вмів “віддячувати” за грубощі я вже впевнилась на своєму досвіді. 

Кабінет містера Санктуса викликав дивне тремтіння. Чи то від того, що я нарешті доповзла до нього, чи то через ідеальний порядок. Здавалося, варто було посунути хоч на один сантиметр якусь річ, і можна буде побачити слід, який не вигорів на сонці. На додаток, я чомусь була певна, що відразу після цього наступить жорстока розправа над людиною, яка надумає це зробити. 

— Не хочеш взяти вихідний? — спокійно вимовив чоловік, сідаючи на своє робоче місце й відхиляючись на спинку крісла. — З'їздиш до матері, відпочинеш й повернешся з новими силами. Впевнений, вона хотіла б тебе бачити поруч з собою якомога частіше.

— Не хотіла б, — холодно відрізала, згадуючи її лице на задвірках пам'яті. — Вона хотіла бачити мене живою, а не мертвою. Навіть без неї.

Серце під ребрами неприємно стиснулося, викликаючи плями перед очима і приступ нудоти. Я не любила згадувати цього. Мертвим було неприємно, коли про них згадували й не давали спокійно розчинятися у світлі. Тому я намагалася не згадувати її, навіть якщо інколи цього дуже хотілося. Достатньо було того, що все своє дитинство я не давала спокійно  зникнути батьку на тій стороні, й мамі доводилося прокидатися з кошмарами через його невпокоєний дух. 

— Твоя мама... — тихо почав містер Санктус, несила вимовити одне єдине слово. Ніколи б не подумала, що некроманти могли настільки боятися називати слова своїми іменами.

— Мертва. І навідуватися до неї на той світ мені не хочеться. Вистачить й того, що я й так періодично там живу, — мій погляд опустився на вікно, за яким знову сніжило. — Якщо вас турбує мій стан — не звертайте увагу. Це звичайна побічна реакція після тимчасової смерті. Якийсь день і все мине. Нічого страшного.

— Чому твоя мама провела над тобою цей ритуал...? — задав чоловік несподіване запитання, привертаючи знову увагу до свого грубуватого обличчя. — Як колишній некромант, я ніколи не бачив когось, хто б його пережив. Чому вона зробила це з тобою, Есміно?

— Бо вона не мала що втрачати, містере Санктусе, — розвела долонями. —  Я народилася вже мертвою, а мій батько помер через прокляття якоїсь відьми. Певно частина відкату передалася й мені, тому шансів народитися живою в мене взагалі не було. Пощастило, що вона зустріла вітчима, який допоміг  провести обряд.

— Вона була абсолютною дурепою, якщо пішла на це... — ледь чутно промовив містер Санктус, до хрускоту стискаючи в долоні ручку. Певно вона не витримала подібного знущання, як і я, бо в наступний момент розлетілася на дві частини. Він розгублено перевів на них погляд й викинув у смітник. — Вибач… Просто некроманти, які проводять подібні ритуали, не живуть довго.

— Вони взагалі не живуть, — відрізала, поправляючи керівника. — Але навряд чи ви покликали мене поговорити про це. В чому справа?

— Хотів запитати, як просувається розслідування, — перевів тему чоловік, ніби нічого не сталося. — Думав, запропонувати тобі відпустку на тиждень, щоб ти прийшла до тями. Як ніяк, я тобі контур зруйнував.