Розділ №5. Божевільне розуміння між нами

Дежавю — ось, що я відчувала, дивлячись на своє тіло, яке мирно собі лежало на дивані, та чуючи, як хтось нахабно виламував мої двері. Тільки якщо минулого разу це був Лоріан, то цього разу вибивав їх силовою хвилею вже хтось інший. Бо Рейн точно пошкодував би робоче майно та залишки моєї нервової системи. Крім того, в нього все ще валявся запасний ключ десь на дні сумки, тому влаштовувати великий магічний переворот йому було зовсім не потрібно. 

Великі дерев'яні скалки розлетілися по всьому приміщенню, неприємно проникаючи крізь мій дух та рясно впиваючись у тіло. Але гостю  було байдуже на розгардіяш. Він злякано кинувся всередину, здивовано зупиняючись в кроці від дивану. Чорні  очі містера Санктуса здивовано вперлися в мій дух, зустрічаючись із ним поглядом. З блідих губ здивованого чоловіка ледь чутно  вирвалося:

— Есміно...? — зляканий голос  віддався дивним щемом в грудях. Чоловік кинувся відкидати від мого тіла шматки дерева, поки я намагалася усвідомити, що взагалі відбувалося. — Не смій покидати своє тіло!

— Та я як би ненадовго... — ніяково протягнула, аж завмираючи на місці від усвідомлення того, що наш керівник виявляється мав зачатки некромантії й так сильно хвилювався за мене.  — Постою тут ще сім хвилин і повернусь назад. Не переймайтеся ви так...для серця шкідливо.

— Чийого серця?! — гаркнув він, нарешті повертаючись у мій бік.

— Ну ж не мого, — хилитнула головою в бік кістлявої тушки. — Моєму серцю найближчим часом взагалі нічого не страшно. Я ж зілля тимчасової смерті випила.

— Це ти так вирішила нейтралізувати живу магію?! — шоковано витріщився керівник, хрускаючи кісточками на пальцях. — Невже не знайшлося ніякого розумнішого способу?!

— Та був один, — ніяково протягнула, згадуючи про Лоріана, — але він досить специфічний. Не завжди можна використовувати.

— Специфічніший за смерть?! — ледь стримувався містер Санктус від гніву. У металевих очах виднілися іскри смарагдової магії, готові от-от зірватися й перетворитися в чергову силову хвилю. — Що ж це за клятий спосіб такий???

— Та... — почала було, але замовкла від крику Лоріана "Якого біса?!", що пронісся конторою. Він кинувся в мій кабінет, обводячи поглядом то містера Санктуса, то мою тушку на дивані. — Власне...ось він?

— Він...? А...? — здійняв брови керівник, поки Лоріан одним лишень поглядом вбивав його. Потім, певно, пазл в його голові склався і він аж застиг, переварюючи інформацію. —  А...! Рейн же вбиває все живе...

— Я зараз точно когось вб'ю, якщо ти не повернешся у своє тіло, — протягнув Лоріан, намагаючись віднайти інтуїтивно мій дух. Виходило так собі, тому містер Санктус вказав пальцем потрібний напрямок і мовчки вийшов з мого кабінету ніби нічого особливого не відбулося. — Мені інколи здається, що я бачу тебе мертвою частіше ніж живою...от що за невдачлива Фіалка...?

— То не я "невдачлива", то моє оточення має занадто гарну вдачу. Бо якби не я, якийсь би скажений дух вже сидів би й в тобі, і в ньому, — ображено буркотіла, ходячи по колу та рахуючи подумки залишок часу. — А так побуду трохи мертвою і все. Велика проблема. Що, перший раз помирати...?

— Хоч би записку написала, коли плануєш ожити,— розчаровано протягнув спітнілий слідчий шукаючи хоч якісь ознаки мого перебування на робочому місці. 

— Де? На лобі? — сміялася, так і уявляючи собі цей напис. «Померла сьогодні рівно о другій годині дня. Не воскрешати. Посплю й оживу сама через п'ятнадцять хвилин». — Це тільки ти міг до такого додуматись...

— І вкрилася б ковдрою, а то холодна як лід, — буркотів слідчий, скидаючи з мене уламки моїх нещасних дверей. Міцні чоловічі руки притягнули моє тіло в обійми й стали розтирати плечі. — Ще й в колючках вся. Точно кактус... Оживеш — влаштуємо тобі епіляцію.

— Ні! Краще вже в мертвої висмикуй скалки! — забуркотіла з потроєною силою, сподіваючись  телепатично донести до нього свої благання. — Хоч не відчуватиму, як ти колупатимеш рани! Я звісно кактус,  але голки люблю лише власні! Так що чужими в мене нема чого тикати!

— Есміно...? — шепотів Лоріан, мені на вухо, стискаючи у своїх обіймах. — От чому ти оживаєш лише після моїх погроз поцілунками...? Невже це настільки страшно?

— Скоріше навпаки — чудовий стимул, — якось тихіше додала в порожнечу. — Вперше в житті мені захотілося ожити після цього клятого відчуття магічного розщеплення. Захотілося відчути щось крім болю та жахливої втоми після зриву. Але ти все одно цього не чуєш...безсовісний, милий красень... І де такі беруться...?

— Оживай давай, — продовжував вмовляти чоловік, доки я рахувала останні хвилини. — Підемо зробимо тобі кави...візьмемо в холодильнику торт і будемо тебе реанімувати...

— Який ще торт? — здивовано здійняла брови. — З якого це часу у нас в холодильнику замість бутербродів торти зберігаються?

— Чи краще тебе поцілувати...?

В очах неприємно потемніло, затягуючи мій дух в реальність. Десь збоку відчувалася колюча щока Рейна, якою він повільно терся об мій лоб. На краю свідомості блукала нецензурна лайка в перемішку з нерозбірливим гудінням. Я намагалася почути його, але у вухах нещадно дзвеніло. Думки плутались, змушуючи повільно згадувати останні слова мало не по складах.

— Тортик... — нарешті промовила хоч щось, зачепившись за спогад. Ніби в підтвердження, живіт гучно забуркотів і збоку почувся сміх.

— Принаймні відразу видно, що ти ціла та відносно здорова.

— А звідки у нас торт взявся у відділі? — поцікавилась, все ще збираючи себе до купи. Тема їжі якось особливо мотивувала швидше повернутися до тями. — Тільки не кажи, що він отруєний і ти приніс його сюди як доказ...

— А то що, назад помреш? — відверто сміявся чоловік під мій жалісливий погляд. — Не отруєний, не отруєний... Я хотів нам влаштувати після роботи романтичне побачення, але щось у нас не дуже з цим виходить...

— Тортики — це дуже романтично!  — поспішила виправити ситуацію, поки він не передумав розділити його на всіх працівників. Не те щоб я була дуже жадібною, але їсти хотілося неймовірно. — Навіть не уявляєш собі, як багато вони викликають у мене почуттів.