Розділ №3. Кредит на купівлю їжі

Блукаючи вздовж замерзлих доріжок, я мимоволі кидала погляди на долоню Рейна й згадувала, як ще зовсім нещодавно він намагався переплести наші пальці. Смішно, але після справи Сноу і ночі обіймів,  ми весь вчорашній день майже не бачились  і це ніби створило між нами якийсь бар'єр. А, можливо,  це я собі надумала, бо досі не була впевненою, що на одному чорному гуморі можна було побудувати нормальні стосунки. Відверто кажучи, мені в принципі не вірилося, що в цьому світі є людина, яка сприйматиме мене настільки вільно та повністю. Певно тому було так боязно втратити це примарне щастя. 

— Про що задумався? — запитала, помітивши як Лоріан став задивлятися собі під ноги та випадати із реальності.

— Містер Санктус розійшовся з Алієн через ту виставу на першому поверсі, — вагаючись почав чоловік, потираючи потилицю. В смарагдових очах промайнуло відчуття провини і я прикусила губу, щоб не вилаятись на тому ж місці. — Ти ж бачила, який розлючений він ходить по коридорах. 

— А тобі не здається, що це його проблеми? Він не сильно-то переймався, коли зав'язував із нею стосунки, — буркнула собі під ніс, відчуваючи укол ревнощів. — Джері казав, що ви тоді ще були разом і  він фактично вліз між вами. Чому тобі його шкода? 

— Бо все було трохи інакше, якщо вже відверто говорити. Я тоді був дурним і...дурним, — розвів Рейн руками й ледь помітно штовхнув снігову кашу черевиком. Замерзле болото полетіло на обочину, разом з моїми дурними почуттями. —  Думав, що Алієн, зі своїм великим резервом, зможе зняти з мене прокляття чи принаймні терпіти мої дотики хоч трохи довше за інших. Надіявся, що знайду рішення.

— Я думаю, вона знала, що це прокляття зняти не можна, — обережно почала, не бажаючи топтатися по болючому. — Некромантка з її силами не могла не знати... Скоріше надіялась, що зможе терпіти. 

— Але не змогла, — тихо додав він, ледь зморщивши лоба. — А я не міг дивитися, як вона через мене кожен раз мало не втрачає свідомість. Тому просто засиджувався на роботі, шукав шляхи й намагався не перетинатися з нею занадто часто.

— А що з містером Санктусом? 

— Насправді, все прозаїчно. Вона була першою жінкою з якою він зійшовся характерами після того, як розійшовся з якоюсь магічкою багато років тому. І на одному з викликів, він врятував її, ну і...і все сталося так, як ти бачиш, — Лоріан  відчинив мені двері в кав'ярню та запросив пройти першою. Я мовчки переступила поріг та вдихнула в легені приємний запах кориці та ванілі. — Насправді, я був радий за них. Вони обидва заслуговують щастя. Але думаю, що Алієн все ще не відпустила свої почуття до мене. А та її спроба зробити мені боляче, зачепила Сема. 

— Просто дай їм час, Лоріане. Думаю, вони самі розберуться зі своїми почуттями, — мої пальці обережно торкнулися чоловічої долоні та ледь помітно стиснули. До барної стійки повернувся той самий маніяк-офіціант і мені довелося перервати розмову. — Добрий день.

— Вітаю, чим сьогодні будемо вас труїти? — весело запитав Коул Сейміт, поглядаючи на втомленого Рейна блакитними очима. — У нас в асортименті є дуже милий медовик з чорносливом у формі труни. Бажаєте? 

— Давайте, і два лате з собою, будь ласка. 

— У формі труни...? — здивовано перепитав Лоріан, оглядаючи повну кав'ярню відвідувачів. І, дійсно, частина з них мала на столиках цей самий медовик, про який говорив Кайл. — Але ж минулого разу він наче був круглий?  Відвідувачі не лякаються такої оригінальної подачі?

— Що ви! Пам'ятаєте ту бабцю, яка спостерігала за вашим столиком, як за телепередачею? — запитав чоловік, ставлячи два шматочки торта нам у картонну коробку. — Я як після вашого жарту вирішив поекспериментувати, так вона перша і купила його для свого чоловіка. Сказала, що з нинішніми цінами на труни, це єдина, яку вона собі може дозволити. І останні два дні вона кожен день купує його. Чи то мріє швиденько на той світ відправити судженого, чи то хоче викласти в повний розмір труну та зекономити на дереві. 

— Ніколи б не подумала, що наші люди розуміють  настільки чорний гумор, — зауважила, непомітно роздивляючись задоволених відвідувачів. 

— Ну чому ж відразу “чорний”? Скоріше вже життєвий, — підморгнув чоловік, заварюючи нам каву. — Я абсолютно згоден з міс Файтон. Ви знаєте скільки зараз обходиться поховання? Якщо брати по мінімуму, то все разом потягне на тисяч двадцять. З такими розцінками помирати навіть не хочеться. Дешевше дійсно купити тістечко, помріяти про спокійну смерть і піти далі заробляти гроші як не на життя, то на неминучу смерть від цін.

— І то правда, — захилитала головою, згадуючи скільки мертвих було в реєстрі лише за тиждень моєї роботи. — Нині люди помирають, як нервові клітини. 

— І не кажіть. Як не пограбування на районі, то зникнення. А сьогодні взагалі відвідувачі кажуть, що в парку знайшли чиєсь тіло, — пересіпнуло баристу, й він поставив на стійку два стаканчики з кавою, а потім відрахував решту. — Будьте обережні й заходьте ще.  Після вас відвідувачі  усе скуповують. Тістечка моїм коштом, міс…? 

— Саунд. Дякую вам, — посміхнулася та забрала в кишеню гроші. Рейн ледь помітно опустив брови та забрав наше замовлення. — Щось не так? 

— Не хочу, щоб інші чоловіки пригощали тебе чимось смачним, — буркнув Рейн, виходячи на вулицю. Холодні сніжинки відразу ж торкнулися лиця, змушуючи мружитись. — Я думав, що це я тебе спокушатиму солодким, а вийшло так, що спокушав тебе Сейміт, поки я стояв збоку. Ще кілька таких походів, і він завоює твій шлунок. 

— Ревнуєш? — ледь посміхнулася, й відпила трохи зі стаканчика. На язику застиг солодкий присмак й ніжний смак кави. — Дарма, Лоріане. Він-то мій шлунок давно підкорив своєю випічкою, але подумай логічно. Навіщо людині з витонченими смаками та чутливим нюхом здався некромант, який усе своє життя буде копатися в рештках живих істот? Ти ж зустрічався з некромантами. Знаєш, що це таке. 

— Знаю. Як і знаю, що мені на це було байдуже.