Розділ №22. Новий день

Квартира Рейна цього вечора була на диво задушливою. Я сиділа на кухні, заливаючи в себе каву, аби хоч якось поновити витрачений резерв, поки Рейн перевдягався у домашні речі. Не знаю, яким вітром нас занесло саме сюди, але було приємно опинитися  тут, а не в лікарні. Кожному медику розповідати про свій дурний організм мені якось зовсім не хотілося. А потім ще й на досліди їм йти — тим паче.

— Ти там живий? — гучніше промовила та встала зі стільця, направляючись в кімнату. — Футболку не одягають десять хвилин.

— Я її та не одягав, — прошипів чоловік, стиснувши зуби. Він саме намагався дотягнутися до рани на спині, аби обробити її. Від такого нахабного знущання я аж дар мови втратила! — І не дивись так на мене. Не вперше і не в останнє.

— Ти серйозно, Лоріане? От невже ти мені настільки не довіряєш? Думаєш я тобі вушною паличкою мозок виколупаю, поки оброблятиму рани чи що? — мої пальці вихопили рідину та стали обережно наносити її на царапинки. Виглядало так собі.  — Теж мені "герой"...

— Та який з мене "герой"? — закотив очі напівголий чоловік і опустив лице вниз.

— Тобі перерахувати? — на мить задумалась, аби підібрати влучні епітети. — Живучий. Буркотливий. Роздягнений. Накачаний. Поранений. Турботливий. Сильний.

— Якщо я тобі так подобаюсь, то може перестанеш помирати? — усміхнувся він та схопив мою талію в обійми. — Як би у  звичку не увійшло. А то на старості років буде важко.

— Ти плануєш дожити до старості? — поцікавилася. Це ж треба таке! З такою то роботою думати про пенсійний вік.

— А ти хіба ні?

— Я планую дожити до ранку. Найближчого ранку.

— Як же з тобою тоді побачення планувати, які ти мені завинила? — розсміявся Рейн та примружився від болю.

— Ніяк. Просто насолоджуйся тим, що є. Завтрашнього дня може й не бути. В тебе немає ніякої гарантії.

— Є, — занадто впевнено відповів він та змусив сісти на свої коліна. — У мене дома сидить Фіалка, яка вміє говорити з духами. І якщо я помру, не попередивши її про це, вона викличе мій дух і буде колупати мій мозок чайною ложечкою. Повір, вона це вміє.

— Бідний, нещасний слідчий! — не втрималася від іронії.

— Я тебе теж люблю, Есміно, — прошепотів прямо в мої губи чоловік та погладив пальцями поперек. Від гарячих дотиків хотілося притиснутися до нього ще ближче, але я боялася зачепити ненароком рани. — Поцілуєш мене...?

— Лоріане... — протягнула, вдивляючись у хитрі смарагдові очі.

— Ну, будь ласка...? — він здійняв брови та увіткнувся своїм носом у мій. Потім спустився на мою щоку та повільно провів до вуха. — Будь ласка, Есміно...? — гаряче дихання викликало сироти на шиї. — М...?

— Не думаєш, що це невдалий час для поцілунків...? — прошепотіла, ледве втримуючись, щоб не поцілувати його. —  ми мало не померли годину тому, а на тобі все ще товстий шар мазі для загоєння і мало цілого місця на шкірі.

— На мені зараз ти й це єдине, що мене насправді турбує, — Лоріан знову став обережно тертись носом об мою щоку, ледве торкаючись губами шиї. — Просто поцілунки, нічого такого...

— Дещо тверде піді мною, з тобою може посперечатися.

— Я не буду з тобою сперечатися, аж доки ти мене цілуватимеш. Клянусь смаженою картоплею і медовиком з чорносливом!

Від цих слів я засміялася та увіткнулася лицем в його голе плече. Губи залишили легкий дотик на гострій ключиці, бажаючи хоч якось зменшити біль. Міцні пальці ледь стиснулися на талії, поки я підіймалася до його обличчя, аби повільно поцілувати. Хотілося торкатися  його тіла, віддавати, брати та знову торкатися. Але зараз дійсно був не найкращий момент для цього. Не сьогодні. Тому я змусила себе відірватися від його губ і дала нам час віддихатись.

Широка грудна клітина під моїми пальцями вкрилася потом. Смарагдові очі ледь заплющились, поки Лоріан намагався вгамувати своє шалене серцебиття. Він стискав свої пальці в кулаки, тримаючись за спинку стільця за своєю спиною. На міцних передпліччях  виступили вени, змушуючи мене кусати губи від бажання доторкнутися до них. Тому я поспішила відірватися від гарного вигляду.

— Чай будеш...? — ніяково запитала, здіймаючись з його колін та вмикаючи чайник. Хотілося чимось зайняти руки, щоб зам'яти незручність між нами.

— Буду, — прихриплим голосом сказав Рейн та підійшов зі спини. Він обережно притиснув мене до кухонної поверхні й потягнувся до чашок в шафах. Він   повільно поцілував мене та відсунувся вже з двома чашками, ніби нічого не сталося. — Зачекай хвилинку...

Рейн мовчки вийшов, залишивши мене одну на кухні. Доки я робила нам чай, він приніс мені свою домашню футболку та шорти та поставив на стілець.

— М? — багатозначно подивилася на його одяг. Я не планувала ночувати з ним сьогодні. Принаймні поки що. — Навіщо?

— Побудеш моїм лікарем? Я вже бог знає скільки часу не спав спокійно у своєму ліжку. Але того разу, коли ти заснула була на моєму дивані... — чоловік на мить задумався та прикусив губу, підбираючи слова. — Я вперше у своєму житті не боявся, що когось можу вбити. Мені не снилися жахіття. Я не крутився до самого ранку, а просто...спав?

— Лоріане...

— Просто поспати поруч. В рахунок наших побачень, — тихо додав він.

Чашка чаю гріла долоні. Я повільно хилитнула головою та стала допивати напій. Було дивно усвідомлювати, що сьогодні я залишуся поруч з ним. Свідомо. Без всіляких там відмовок і аргументів. Ні. Цього разу я чітко усвідомлювала, що Лоріан мені подобався. Я хотіла залишитись.

Коли чай закінчився, Рейн видав мені рушник, допоміг налаштувати воду і я пішла у душ. Гаряча вода змивала з мене весь сьогоднішній день та всі дурні сумніви. Я захистила себе. Я захистила того, хто був для мене близьким. Я...я вчинила правильно, навіть якщо це нанесло комусь надто велику шкоду.

Витершись рушником та переодягнувшись у речі Лоріана, я ледь хвилюючись пішла до спальні. Сам господар спав на животі, підперши руками подушку, аби не зачіпати рани. За вікном вже було темно. Тому я вимкнула світло і лягла напроти нього. В місячному сяйві, він виглядав ще гарнішим. Довгувате волосся, міцні м'язи, гості вилиці, широка спина. Подивившись ще кілька хвилин, я спокійно переплела з ним пальці,  заплющила очі й стала засинати.