Розділ №12. Готує так, щоб ніхто не помер

Біла сніжинка опустилася на замерзлий ніс. Я дивилася на неї, скосивши очі наче кіт, й думала про все, що сталося за  сьогоднішній день. Спочатку мертвий кіт міс Броукволш, потім ледь жива сова, яку довелося рятувати у ветеринарці, і зрештою це — кілька десятків трупів пташок по всьому районі. В когось стало серце, хтось раптово перестав дихати, когось заклювали свої ж, а хтось стояв на холоді, аж доки не замерз. Все це не підпадало ні під жоден вид стандартної магії та не пояснювалося жодним закляттям із відомих мені. Тому, зробивши свою справу і знайшовши всі зачіпки нового "висяка", а точніше "лежака", я ловила сніжинки носом й слухала слідчого.

— Як ти їх взагалі знайшла? — запитав Рейн, споглядаючи моє особисте кладовище посеред одного з дворів. Його якраз забирав наряд, який тільки-но прибув на місце, коли мій живіт гучно забуркотів. Трійця чоловіків кмітливо посміхнулася й пішла до автівки.  — Тільки не кажи, що ти так сильно хотіла їсти.

— Скоріше так сильно на роботу хотіла потрапити. А вийшло, що робота сама мене знайшла, — буркнула й заплющила очі, щоб менше бачити чорні плями в перемішку зі сніжинками.

— Хоч би спочатку попередні висяки закрила, — ледь посміхнувся чоловік та дістав з кишені свого чорного плаща величезний бутерброд, запакований в обгортку. Велика міцна долоня протягнула до мене цей скарб, а я мало не відростила крила на радощах! І ж не забув, що я ненажерливий динозавр! І ж приніс! — Тримай, я як відчував, що ти будеш голодною.

— Дякую!

Група судмедекспертів поїхала, залишаючи мене наодинці з Лоріаном та моїм обідом. За цими всіма подорожами, лікарнями та  розкопками я так закрутилася, що забула поїсти. Й тепер, просто зобов'язана була наздогнати ту гору калорій, яку витратила. На жаль, один смачний бутерброд не робив сильної погоди в цьому. Навіть враховуючи, що в ньому була відбивна, капуста, помідора й багато сиру.

— Пішли до кав'ярні? Я пригощаю, — доброзичливо протягнула, коли мій дорогоцінний скарб сховався в животик.   Плями в очах потроху стали зникати, але відчуття слабкості все одно не хотіло полишати. І йому було відверто байдуже на здивований погляд Рейна.  — Та-а-ак, мені не вистачило. Та-а-ак, я ненаситна. Що поробиш? Таке життя.

— Заради цікавості, а скільки тобі потрібно ще з'їсти? — мило посміхнувся Рейн, поправив свій шарф та вказав пальцем на вивіску неподалік від нас.

— Для нормального самопочуття чи для щастя? — вчепилася за слова.  Відповіді були абсолютно різні, тому це було для мене питанням честі та виживання. Що, як він ще раз надумає мене пригостити? Хай реалістично дивиться на цю важливу проблему. — Так, щоб не буркотіти на все підряд і не втрачати свідомість — вистачить кави та якогось тістечка.

— А для повного щастя? — вловив хід моїх думок.

— Для повного...? — задумалася, поглядаючи на колегу. Якийсь дивний він був сьогодні. Надто добрий і постійно посміхався. Аж лячно ставало від того, наскільки теплі відчуття він викликав у мене без того буркотіння з Джері. — Солодка кава з подвійним сиропом, смажена картопелька та три шматочки медовика з чорносливом.

— А ти не лопнеш? — заходився від сміху Лоріан.

— Від щастя можна і лопати. Інакше для чого взагалі жити це безглузде життя? Заради дієт, несмачної їжі та постійного рахунку калорій? — поставила риторичне питання, згадуючи, як одна з моїх одногрупниць після кожного прийняття їжі бігала в туалет, аби зберегти свою фігуру. — Краще вже поїсти один раз нормально і померти зі смачним присмаком.

— В тебе дуже дивна філософія. Тобі ніхто про це не казав?

— Казали, і що? Подивились би на те, що я дивилась — й відразу б передумали дорікати, — буркнула, розглядаючи перехожих людей, котрі навіть не здогадувалися, що їхнє життя могло обірватися за мить. — Знаєш, скільки духів я побачила за останні роки? Безліч. І знаєш, що у них було спільного?

— Відсутність серцевого стуку? — мило здійняв одну з брів Рейн та схопив мене за пальці, заводячи до дверей якоїсь кав'ярні.

— І це теж, але я зараз не про це. Всі вони шкодували, що не зробили чогось: не зізналися в почуттях, обмежували себе в їжі, не витрачали на себе грошей чи  навіть не говорили всього, чого хотіли, — я всілася в зручне крісло та замовила жестом у місцевого офіціанта трохи смачненького. — Краще я з'їм все це, погладшаю і буду доброю, ніж мене отруїть якийсь маніяк-офіціант прямо зараз і я помру голодною та злою.

Вловивши краєм вуха мої слова, відвідувачі стали косо дивитися на єдиного хлопчину на роздачі, котрий аж завмер на місці від моїх слів. Кілька секунд я не розуміла, чому в залі повисла така неочікувана тиша, а потім до мене нарешті дійшло. До Рейна певно теж, тому що наступної миті я стала виправдовуватися, а він — заливатися сміхом.

— Та не цей! — зірвалося з моїх губ перш ніж я встигла подумати, що ляпнула. — Цей зовсім не маніяк!

— Есміно... — тримався за живіт Рейн, під дикі погляди клієнтів, але я не полишала спроб пояснити свої думки.

— Цей добрий! Він дуже старанний та професійно робить свою справу! — за сусіднім столиком вдавилися повітрям, а я аж почервоніла.  — Тобто...не труїть людей, а готує! Готує так, щоб ніхто не помер! Справжній герой!

— Краще помовчи, Есміно. А то ми довіку не виплатимо йому моральну компенсацію, — заливався сміхом цей безсовісний. Десь збоку з'явився той самий офіціант, весело підморгнув мені одним оком й посміхнувся.

— Що ви, я трую людей теж професійно! З любов'ю та повагою до справи!

— Вибачте...я не хотіла зіпсувати вам атмосферу...

— За що ж ви перепрошуєте? У нас з вами однаковий світогляд, — мій погляд зачепився за бейджик з написом "Коул Сейміт", потім за щиру посмішку і нервовий стан потрохи став відпускати. — Якби я не думав так само, то ніколи б не погодився стирчати на кухні весь день. А це вам комплімент від баристи... Кому ще подати першосортну отруту?

На моєму столику з'явився шматочок того самого медовика з чорносливом, котрого мені не вистачало сьогодні для повного щастя! З усіх куточків зали почулися викрики з додатковими замовленнями. Певно мою думку поділяло багацько істот. Було приємно усвідомлювати, що не одна я така пришиблена. Й навіть Рейн, котрий весь цей час сидів у плащі, нарешті розслабився та почав неспішно розстібувати ґудзики. Він  нарешті зумів відігрітися й вирішив скинути з себе верхній одяг.