Розділ №6. Страшні ранішні примари

Ранок пробирався в кабінет з першими променями сонця та криками міс Неї десь на краю свідомості. Голова на диво була важкою, ніби я вчора випила більше ніж всі вони разом взяті. Хоча скоріше за все, давався взнаки голод через тривалий сон. Прокидатися аж ніяк не хотілося, але вереск та плач на фоні мого буркотливого живота, змусив ледь розплющити одне око та сонно прислухатися до слів:

— Ах ти паразит! Ще одну дівчинку погубив, та і як! Ті хоч самі від тебе втекли, а цю вирішив своїми обіймами катувати?! — кричала чергова. Від її голосу захотілося закрити долонями вуха, але в якийсь момент до мене стало доходити, що не вийде, бо хтось нахабним чином стискав мене у сталевій хватці.  — Ще й спить собі спокійно!

— Та не прибив він її, — ліниво почулося з-під дивану. — У нашої Фіалки імунітет до Лорі, сплять вони собі. Втомилися люди.  А ви тут розкричалися...

— Як "імунітет"? — зійшла на шепіт  міс Нея, а я все ж таки спробувала поворухнутися. Виходило погано. Схоже Лоріан ніччю перебрався на мої коліна і вмостився на них. — Це що виходить, вони вже...?

— Сплять вони! — тихо гаркнув Джері та додав твердішим тоном. — Дайте людям відпочити. А то Фіалка втече вже не від цього черствого бовдура, а від дурного робочого графіка.

— Дійшло, — радісно почулося зі сторони входу, а мені захотілося стукнути себе по лобі. От чого до них доходило лише тоді, коли вони мене вже розбудили? От не могло доходити трошечки раніше, коли я ще  спала? — Пішла я до себе. Стільки справ ще, стільки справ...

Двері зачинилися і кроки за ними поступово стихли. Я ліниво розплющила друге око, впевнилася, що мене таки обіймав  Лоріан і застогнала. Це ж треба було так вляпатись! От як тепер вилізти з-під нього? Навіть не так. Як мені тепер в очі дивитися йому? Чого доброго, ще скаже, що я скористалася його станом і затягнула на диван.

 Тіло на моїх колінах несподівано заворушилося та стало поступово прокидатися, а я не додумалася ні до чого кращого, ніж удати, що сплю. Але не вийшло. Як тільки Рейн прокинувся, він відразу ж відсахнувся від мене з такою силою,  що полетів прямо на підлогу. Ігнорувати тарахкотіння його кісток у мене не вийшло і я підірвалася з місця слідом за ним, намагаючись підхопити в польоті. Зловити не вийшло, але в голові неприємно запаморочилось, тому я зробила глибокий подих та спробувала заспокоїтись та підняти жертву ранку.

— Ніби примару побачив…

— Краще б вже примару... — неочікувано мовив він, а я аж впустила лікоть грубіяна від такої нахабності.

— Не така я вже й страшна зранку, — холодно буркнула, дістаючи свої черевики з-під дивану та взуваючи. — А навіть якщо й настільки жахливо виглядаю, то раджу змиритися. Моє лице тобі ще доведеться бачити в різний час доби.

— Та я не тому, Есміно... — застогнав сплячий красень, потираючи свій забитий бік. — Уяви собі весь жах ситуації, з огляду на те, що мого дотику впродовж десяти хвилин вистачить, щоб вбити кого завгодно. І тут я прокидаюсь, обіймаючи когось.

— У мене ж імунітет, — виснажено похитала головою. Скільки разів мені потрібно це  ще повторювати? — Тобі доведеться постаратися, аби вбити мене.

— Я, щоб ти знала, ніколи не прагнув нікого вбивати. І сподіваюся, що не муситиму цього робити — не саме приємне заняття.

— Ну як сказати... — сумнівно протягнула, згадуючи свою практику. — Коли на тебе нападає зомбі вищого порядку, а в руці немає нічого, щоб захиститися крім нещасної срібної ложечки...

— Можеш не продовжувати, я зрозумів, — перебив Лоріан, нарешті посміхаючись. — Виносити мозок для тебе особливо приємне заняття.

— І не дивись на мене таким поглядом...та зараза мені так роздерла одяг і обслинила рештки, що мені довелося все викинути. Навіть свою улюблену футболку з совою...

— Добре-добре. Краще скажи мені, ти що сама тягнула мене на диван? У тебе що, зовсім немає інстинкту самозбереження? Я ж вдвічі більший.

— Якщо вже відверто, то Джері допомагав пхати стілець. Але перекладала я одна, так, — мовила, розводячи руками. — А інстинкт...ну який може бути інстинкт самозбереження в некромантів?

— Сильний? — примружив одне око слідчий. — Я думав, що роки небезпеки роблять з вас людей з високим чуттям до неприємностей та жагою до життя. Хіба ні?

— Це лише так здається. В реальності ж, вся академія працює в денному режимі, практика в нічному і ти п'ять років навчання спиш на перервах по десять хвилин, — розповідала, дивлячись як Лоріан копається у своєму телефоні. — Тому коли якийсь недобитий цербер розкриває на тебе свою пащеку, як ти тільки вмостилася спати під деревом, то нервова система здає. І ти йому такі нотації читаєш, що він потім з жалості починає охороняти твій сон від іншої нечисті.

— Певно за свою прийняв, — розсміявся Рейн і поліз в невеличкий холодильник у кутку. Діставши звідти якісь два пакунки, він протягнув мені один і мовив, — Ходімо, Саунд. У нас черговий труп на передмісті. Часу їсти немає, тому доведеться дорогою. Сподіваюся, твій шлунок не дуже чуттєвий?

— Що ти, я можу їсти у будь-яких умовах!  — радісно вихопила бутерброди у фользі. — Дякую!

— Завжди, будь ласка, — посміхнувся Лоріан та подав пальто.

Це був специфічний вид романтики, яку розуміли тільки сильні маги. Мало кому спало б в голову спросоння впихнути людині п'ять бутербродів, дорогою до місця злочину. Але я ж знала, що якщо не поїм, то буду гірше розлюченого зомбі вищого порядку. Тому  радісно притиснула до грудей найдорожче і пішла на вихід за Лоріаном.

Спускаючись сходами, я розпаковувала смачнючий бутерброд і вдихала спокусливий запах ковбаси та кислих огірочків. Лоріан змірив мене дивним поглядом, а потім розсміявся.

— Що? — запитала з набитим ротом.

— Нічого, дивуюсь такій життєрадісності після їжі.

Мовчки знизавши плечима, я відкусила ще шматочок і зійшла на перший поверх. Відсалютувавши надкусаним хлібом міс Неї, я вже хотіла було йти, як в мене врізалась старенька бабця. Вона була вся в сльозах і тримала якусь папку. Тихо вибачившись, нещасна кинулась до чергової й стала просити: