Глава 43. Бійка в Айризарді

Від моїх думок мене відвернула тінь, яка на частку секунди з'явилася в світлі ліхтарика.

- Там хтось є, - я тихо прошепотіла, схопивши Тіффані за руку. - Посвіти ще в сторону кущів троянди.

Блондинка швидко направила промінь у вказаний бік, але там нікого не було.

- Не лякай нас, вискочко, - фиркнула русалка й пішла далі.

А я й не збиралася нікого лякати. Я точно бачила щось. Невже мені не вірять? Або, вони не бачили цього.

- Професор Фрост, - я підійшла впритул до вчителя й тихо прошепотіла. - Якщо в академії лише я бачила жителів межисвіту, тут буде так само.

- Швидше за все, - кивнув учитель. - І тобі варто бути уважною. Бо ти в нас унікальна.

Я нервово проковтнула й пішла далі, нервово озираючись та не розуміючи, чи похвалив мене зараз професор, чи ні?

Навколо було незвично тихо. Все виглядало дуже чистим та акуратним, враховуючи, що понад двадцять років ніхто не доглядав за садом та стежками. Здавалося, тут, навіть, повітря завмерло.

Ми підійшли до великого фонтану, що складався зі скульптурної композиції, де стояло кулька незнайомих мені магів. Швидше за все, це був центральний майданчик повітряного факультету. По його периметру стояли альтанки з лавочками та столиками. У деяких з них до цих пір лежали книги й розкидані зошити. Немов учора тут проводили час студенти.

Я знову подивилася в сторону фонтану й побачила знайомий силует. Він сидів на одній з його скульптур та невдоволено дивився на нас.

- Тіффані, посвіти туди, - попросила я блондинку.

Вона швидко навела телефон в потрібну сторону, але там знову нікого не було.

- Міс Глурр, - професор незвично звернувся до Тіффані на прізвище та взяв її за плече. - Віддайте Есмі свій телефон. На жаль, зараз ми безсилі, в порівнянні з нею.

- Але, що я зможу зробити? - я взяла протягнутий телефон й здивовано дивилася на вчителя.

- Те ж саме, що і з багаттям, - строго відповів професор. - І постарайся не змушувати тебе злити. Якщо ти новий володар межисвіту, в тобі закладено велику силу самою долею.

Я невдоволено кивнула, обернулася до них спиною й продовжила озиратися по сторонах, вишукуючи хлопчиська.

- Джейкоб, - невпевнено покликала я хлопчика. - Будь ласка, підійди до нас. Треба з тобою поговорити. Не бійся. Все буде добре.

Я завмерла, чекаючи на відповідь, але її не було. Тоді, я обернулася до моїх супутників. Але, замість них побачила зле обличчя Джейкоба, від якого з переляку відскочила назад.

- Вже ніколи не буде добре, - хлопчик махнув рукою, і мене відкинуло на кілька метрів назад.

- Малий, ми так не домовлялися! - закричала я, піднімаючись на ноги, і обертаючись в його сторону.

Благо, телефон з рук не випав і його не довелося шукати. Адже, я б втратила ті найцінніші секунди й не помітила колоди пристойних розмірів, що полетіла в мою сторону.

- Ти серйозно? - я ледь встигла присісти, як над головою пролетів снаряд дитини, дивом не зачепивши мою маківку. - Джейкобе, давай поговоримо нормально.

Але дитина не слухала мене, і в мій бік продовжували летіти колоди й каміння.

Від такої агресивної атаки мені довелося бігти подалі, залишивши своїх супутників, і сподіваючись, що Джейкоб не прийметься за них.

Я сховалася під однією з лавок на стежці, що вела до фонтану та відключила ліхтарик на телефоні, щоб Джейкоб швидко мене не знайшов, а я змогла перевести дух та подумати, як вирішити несподівану проблему.

Звичайно, я розуміла, чому він так поводиться. Він боявся залишитися на самоті в тому світі. Він звик до Алекса та того будинку, де з радістю накривав стіл та розливав чай. Мабуть, втратити Алекса для нього було так само важко, як і розлучитися з сім'єю.

Але я припустити не могла, що він настільки розсердиться й буде готовий вбити мене, аби залишити собі Алекса.

Тільки, він не врахував, що, убивши мене, він знищить себе самого. Згадалася розмова в ту ніч біля входу в межисвіт, де Джейкоб просив мене дати йому відсвяткувати п'ятсотліття. А, отже, зашкодивши мені, він зашкодить і собі.

І був саме час нагадати йому про це, змусивши заспокоїтися та поговорити. Алн слухати мене малюк не мав наміру.

- Ти де, боягузко! - кричав він, облітаючи майданчик з фонтаном по периметру. - Виходь та бійся зі мною! Інакше твої друзі постраждають.

Що там відбувалося, я не бачила. Але чітко почула вереск Тіффані.

- Джейкобе, припини! - вискочила я зі свого укриття й знову включила ліхтарик. - Ти ведеш себе, як вередлива дитина. Чого ти хочеш добитися?

Хлопчик швидко опинився поруч. Його личко спотворювала моторошна гримаса. Він дивився на мене з ненавистю й люттю. Таким я ніколи не бачила цього хлопця.

- Я хочу жити з Алексом, - відповів він, підносячись наді мною.

Зараз хлопчик нехтував звичкою зображати людське ходіння та літав наді мною, в точності, як показують у фільмах жахів.

Я хотіла спробувати поговорити з ним, але черговий помах дитини відкинув мене до фонтану. Голова вмить відгукнулася сильним болем від удару об одну з його статуй, а в очах потемніло.

Я засичала від болю й гніву. Як мені зараз хотілося відлупцювати цього примхливого хлопчика, який не намагався мене вислухати та продовжував влаштовувати жорстоку гру, усвідомлюючи, що ми не зможемо надати йому опір.

Знову зойкнула Тіффані. Потім вилаявся професор.

Я розтерла очі, піднялася й обернулася до Джейкоба. Він літав навколо Тіффані та направляв на неї заклинання одне за іншим, щоб вона не могла піднятися.

- Залиш її в спокої! - закричала я та жбурнула в стража межисвіту камінням.

Той пролетів крізь нього, але змусив хлопчика обернутися.

- А, хочеш сказати, що зараз твоя черга? - ривком він перемістився до мене. - Мабуть, тобі сподобалося літати?

Він направив на мене обидві руки, і його сила підняла мене над землею на кілька метрів, а потім перевернула.