Глава 37. Хто прокинувся

Професор Фрост замкнув двері, і ми вийшли з лісу, опинившись на галасливій стежці, де студенти поспішали на пари.

- Вийшло побалакати? - не втрималася й запитала Тіффані.

- І не тільки це, - усміхнулася я, але потім замовкла, згадавши, що Саймон, все ж, професор.

- Хочу подякувати вам за таку несподівану зустріч, - професор зніяковіло подивився на нас. - Я давно шукав спосіб зв'язатися з ним. Не знаю, як ви пробралися туди. Але, за такий сюрприз, готовий пробачити вам всі витівки.

- І тепер ми можемо, в разі чого, розраховувати на Вашу підтримку? - поквапилася я вивудити вигоду, поки вчитель був на емоціях. - Ми теж хочемо повернути Алекса.

- Та не вже? - здивувався професор Фрост. - Що ж, будемо спільно працювати над цим.

Це було несподіванкою. Хоча, після тієї бійки, я вже не дивувалася.

- Тіффані, а що ж ти хотіла нам розповісти? - згадала я слова русалки.

- Коли ви спустилися, я вирішила не стояти біля входу, - відповіла блондинка. - Та влаштувалася зручніше за тими кущами. Думала відпочити, але не судилося. До дверей підійшов хтось та відкрив їх.

- Це був учитель, чи учень? - насупився професор Фрост.

- Учень, - впевнено сказала Тіффані. - Десь я його бачила, але не пам'ятаю, з якого він факультету. На ньому була червона кофта та припасовані чорні брюки.

- А що він робив там? - я стала перебирати в пам'яті всіх знайомих. - Він бачив тебе?

- Нардяд чи, - похитала Тіффані головою. - Він увійшов туди, постояв трохи та пішов. Думаю, він може бути якось пов'язаний з тими, хто напав на Райана.

- І з тими, хто був зацікавлений володінням сувою, через який Алекса прокляли, - похмуро додав Саймон. - Думаю, розшукавши його, ми зможемо дізнатися, хто насправді бажає об'єднатися з північними шаманами. Та піднести директору докази, після яких він зніме прокляття з Алекса.

- Нічого собі! - здивувалася я несподіваній зачіпці.

- Тіффані, якщо ти запам'ятала обличчя того хлопця, можеш відвідувати мої уроки, поки не знайдеш його, - трохи подумавши, сказав Саймон. - Для цього я відпрошу тебе на тиждень. Скажу, що це твоє покарання.

Як блондинка зараз не намагалася, а приховати захоплення від пропозиції, в неї виходило поганенько.

- Тепер в нашій команді є професор! - усміхнулася я. - Що ж, якщо будуть завдання для мене, покличете. А зараз я дуже хочу спати.

Я підморгнула задоволеній Тіффані та пішла до свого будиночку, дивуючись тому, як стало все вдало складатися.

Я не хвилювалася, що пропущу ще один день. Я занадто була стомлена всім і не думала ні про що, крім теплого ліжка.

Йшла я, опустивши голову, неосновними стежками в бік будиночку, скорочуючи шлях.

Очі різонув сонячний зайчик, що відбивався від якогось блискучого предмету. Я придивилася до дивної речі та зрозуміла, що це кільце, схоже на моє.

Може, про нього казав Райан?

Я озирнулася на всі боки, нікого не було. Тому я нахилилася, підняла кільце та кинула його в кишеню, побоюючись розглядати його тут.

Навіть на дотик було зрозуміло, що воно набагато більше мого.

Згадалася казка про Попелюшку, та захотілося пройтися по всіх студентах, щоб приміряти кожному його, й знайти винуватця.

Продумуючи ще варіанти, як знайти тих, хто напав на Райана, я дійшла додому, де на кухні прихопила пару пиріжків й покрокувала до своєї кімнати, щоб не наштовхнутися на Анну Вітріз й не пояснювати, чому я не на уроках, і не відбуваю покарання в професора Фроста.

В кімнаті було порожньо.

Я сіла на своє ліжко, дістала з кишені кільце й, замотавши в серветку, поклала у косметичку, де валялась помада й тіні, які мені купила мама ще на дванадцять років. Можливо, їх давно було час замінити, але я так рідко користувалася косметикою, що не вважала покупку за потрібну й вічно відкладала на потім.

Варто було покласти голову на подушку, як я міцно заснула.

Мені нічого не снилося. Здавалося, я щойно на мить заплющила очі, як хтось почав мене будити.

- Я сплю, - пробурчала я невдоволено.

- Вночі поспиш, вискочко, - почула я знайомий голос. - Вставай, новини є.

Я повільно відкрила очі, позіхнула й сіла на ліжку. За вікном було темно, і в кімнаті горіло світло. Поруч стояла Тіффані. Вона вже оновила свій макіяж та виглядала більш бадьорою, ніж була насправді.

- Ти впізнала того, хто лазив в пагорб? - я знову позіхнула, а потім піднялася, натягаючи халат. - Ти, взагалі, спала?

- Я сьогодні не займалася цим, - Тіффані сіла на ліжко Дженні. - Саймон відправив мене спати. Сказав, що подібна справа до завтра почекає.

- Що, тоді, привело тебе в мою кімнату? - здивувалася я.

- Дженні зателефонувала та повідомила чудову новину. Райан прийшов до тями. Він ще вранці прокинувся. А зараз його перевели до звичайної палати. Думала, тобі варто це знати.

- Це відмінно! Треба відвідати його. Одразу візьму свою знахідку.

- Яку ще?

- Зараз покажу, - я полізла в косметичку й дістала кільце. - Знайшла випадково по дорозі сюди.

- Дуже добре, - Тіффані розгорнула серветку й почала розглядати кільце. - Думаєш, це те саме? Треба показати його Райанові, а потім Саймону.

- Саймону обов'язково, - усміхнулася я.

В мій бік полетіла подушка, яка змусила мене відскочити.

У лікарняний корпус ми дісталися досить швидко. По дорозі мені весь час здавалося, що це сон, і я зараз прокинуся в своїй кімнаті та дізнаюся, що Райан, як  раніше, в комі.

Але це був не сон. Особливо виразно я це зрозуміла в холі лікарні, де проігнорувала табличку, що повідомляла про слизьку підлогу, і з гуркотом упала на охоронця.

Той побажав мені багато невтішного, піднімаючись, але до Райану пропустив. Втім, більше мені від нього нічого й не треба було. Тож, я, навіть, не образилася на цього хама.

Влетівши в палату, я побачила друга, що сидів на подушках та попивав дивний напій через соломинку. Тут була й сусідка по кімнаті, яка дбайливо допомагала йому тримати склянку.