Глава 36. Два брати

Було незвично йти між двома Фростами. Я весь час переводила погляд з одного на іншого, вишукуючи схожість в їх зовнішності.

- Есмі, припини мене розглядати, - пробурчав професор.

- Вас всі розглядають, - спокійно відповіла я та краєм ока помітила, як Алекс посміхнувся, а Тіффані похитала головою. - Ви мені скажіть, краще, Вас не збентежила наша відсутність за дверима, коли увійшли туди?

- Смію нагадати, що мій ключ був у вас, - пробурчав професор. - І до недавнього часу, я вважав, що він єдиний тут. Але, виявляється, є дублікат і це мене хвилює. Хтось ще став лазити туди, куди не слід.

- Отже, це були не Ви того дня, коли ми пробралися в межисвіт? - здивувалася Тіффані.

- Я не знав, що з вами, і де ви, - похитав головою професор. - Міг, лише, припустити. Тому, весь час вартував вас біля того входу, поки інші шукали по всьому острову.

- Спасибі, що не сказали директорові, де знайшли нас, - посміхнулася коротко Тіффані. - Ви кращий викладач. Я захоплююся вами!

На такі оспівування від Тіффані я, лише, усміхнулася. Що ж, може, й справді, Саймон не так вже й поганий? Брату своєму він програвав, звісно. Або, це виключно були мої судження?

Досить швидко ми дійшли до дверей в пагорбі, які відкрив професор Фрост. Вже був світанок, початок нового дня, а я так і не поспала.

- Я буду недалеко, - повідомила Тіффані. - Все ж, хочу все знати. І ви там не затримуйтеся. Думаю, Есмі батончика надовго не вистачило.

- А русалка наша нині турботливою стала, - усміхнулася я. - Що ж, пішли, не варто затримуватися біля входу. Нас ще чекає не найприємніший перехід.

- А ще тебе чекає серйозний прочухан за те, що базікаєш усюди, де не слід, - це вже з’явився голос в Алекса. - Поспішайте, я довго чекати не буду.

Я з цікавістю подивилася на своїх попутників, сподіваючись, що вони чули голос блондина. Але він для них залишався невидимим. Довелося мені підганяти професора.

- Мені тут солодке майбутнє обіцяють, - фиркнула я. - Давайте поспішати, поки Алекс не придумав більш витончені методи покарання.

У погляді Саймона все ще читався скепсис, але він спустився зі мною до переходу в межисвіт, світячи кишеньковим ліхтариком. Поруч йшов Алекс. Він був занадто напружений та зосереджений. Що не дивувало. Попереду була серйозна розмова братів. І мені залишалося сподіватися, що вони не поб'ються при мені.

- І чому ми стоїмо біля цієї стіни? - не витримав очікування Саймон.

- Це для вас стіна, - я знову глянула на Алекса. - Для мене це дві сходинки, від яких відчувається неприємне поколювання в голові. Хочу Вас попередити, робіть все, що я скажу, а зараз приготуйтеся терпіти біль та мої обійми.

Я обійшла Саймона ззаду та обняла, як колись Тіффані. Він був набагато важчим за неї. Тому, й, стрибати мав він.

- Коли скажу, можете стрибати, - повідомила я. - Алексе, ми готові.

Блондин подивився на мене з німим докором та через пару хвилин кивнув.

- Стрибайте! - скомандувала я.

- В стіну? - з сумнівом запитав Саймон. - Тепер ясно, про який біль ти казала.

- Бігом! Інакше ми загубимось в межисвіті, - я підштовхувала Саймона в спину.

Той щось пробурчав та відштовхнувся від сходинки.

Я міцно обняла чоловіка, приховуючи його собою. Перехід був не легшим за інші, але, на щастя, коротким. Приземлилися ми невдало, спіткнувшись об сходинки.

Але це було не важливо. Головне, ми були там, де повинні були опинитися. А поруч стояв Алекс, та мовчки дивився на нас.

Розуміючи, що я зайва, я піднялася з Саймона, на якого я впала, та відійшла в сторону.

- Ну, ви великі хлопчики, самі побалакайте, - сказала я. - Тільки, будь ласка, без бійки. Добре?

Я сіла на траву, десь в тридцяти метрах від них та намагалася робити вигляд, що не підслуховую.

Насправді, я ледве дихала, щоб краще розчути, що говорять брати. Втім, ті не поспішали розмовляти. Вони дивилися один на одного таким спопеляючим поглядом, від якого ставало душно. Здавалося. Вони зараз рознесуть весь межисвіт по цеглинці.

Підійшов Джейкоб та теж влаштувався поряд. Він безтурботно грав з травою і, здавалося, зовсім не цікавився тим, що відбувається.

Я відвернулася від близнюків, боячись, що моя цікавість не дає їм почати розмову, та почала грати в траві з Джейкобом. Але, навіть так, нічого не відбувалося. І це мене починало сильно дратувати. Замість того, щоб спробувати поговорити, вони продовжували дивитися один на одного з презирством та ненавистю.

Ще трохи посидівши, я вирішила підійти до братів та обговорити з ними їх дивну поведінку.

- Алексе, якщо будеш свердлити поглядом Саймона, нічого не доб'єшся, - тихо сказала я.

- Так, ти винен у трагедії, - заговорив Алекс, а потім невдоволено перевів погляд на мене. - Есмі, не заважай. Ми зараз підійшли до найважливішої теми.

- Пішли, - підійшов Джейкоб та потягнув мене назад. - Вони телепати. Ми все одно нічого не почуємо.

Ось, це мене приголомшило. Все ж, підслухати розмову хотілося. Але довелося сидіти й чекати, коли вони один на одного надивляться.

Їх спілкування пожвавилося хвилин через десять. Тоді Джейкоб поплескав мене по плечу, приклав пальця до губ та кивнув у бік двох зчепилися чоловіків.

- Вау! - тихо сказала я, і потім швидко закрила сама собі рота долонею.

Картина переді мною відкривалася епічна. Два мужика років сорока п'яти, які виглядали на двадцять з невеличким хвостиком, схопивши один одного за плечі, намагалися битися ногами.

Довго вони так стояти не могли, і, незабаром, повалилися на землю, де продовжили запекло наносити удари один одному.

- Інь і Янь, - нервово усміхнулася я. - Один чорний, другий білий, два веселих гуся.

Від моїх коментарів Джейкоб розреготався, й це зупинило чоловіків.

- Не бачу нічого смішного, - підняв голову Алекс.

- А я бачу, - не втрималася я та підійшла до чоловіків. - Зараз поставлю обох у кут на гречку. Це ж треба було здогадатися, зустрітися через стільки років, щоб відлупцювати один одного. Якщо не пам'ятаєте, я вас змусила зустрітися, щоб помиритися, а не повибивати зуби.