Глава 34. Повернення до академії

Ще зовсім нещодавно здавалося, що все було добре. Але, ось, знову Алекс в поганому настрої. І не хоче спілкуватися зі мною, боячись тієї теми, яка так сильно поранила його.

- Хто нас проведе? - запитала Тіффані на порозі.

- Ходімо! - сухо сказав Алекс.

Він повів нас знайомим маршрутом, не зронивши ні слова.

Біля сходинок ми всі зупинилися, і я міцно обняла Тіффані.

- Почекай, ще рано, - заговорив нарешті чоловік. – Обережніше при переході!

Я подивилася в його сині, незвично сумні та змучені очі, і мовчки кивнула. На більше, я просто, не була спроможна.

- Тепер час! - повідомив він та трохи підштовхнув мене в плече.

Я кивнула та стрибнула.

Біль була зовсім короткою. І через секунду ми вже лежали на сходах по іншу сторону від цих сходів.

- Ти як? - звернулася до мене Тіффані.

- Погано, - чесно зізналася я. - Ну, як можна було так якісно зіпсувати настрій? Все ж було добре.

- Розслабся, він ще передумає, - відмахнулася Тіффані. - Не все відразу. У вас й так, дивлюся, не зовсім дружні відносини.

- А ви навіщо підглядали? - без емоцій запитала я.

- Це все Джейкоб, - розвела руками блондинка. - Побачивши вас, коли ви обнімалися, він так закричав, що довелося йому звук запотиличником притупити.

- Жорстко.

- Нехай знає. І, взагалі, не про нього зараз нам думати треба, а про свої шкурки. Ти ж не забула, за яких обставин ми туди вирушили.

- Ой, - приклала я долоню до рота й почала підніматися по сходах.

Ми були виснажені та голодні. Мені так хотілося зараз просто лягти в своє ліжко з ковбасою в руках, а не думати, що нас чекає за цими дверима в пагорбі.

Мій телефон був розряджений, тому, висвітлювала нам шлях Тіффані.

Нарешті, ми дісталися до цих дверей. Вони були замкнені.

- У тебе ключ? - запитала Тіффані.

- Так, - я полізла в рюкзак та дістала в'язку ключів. – Дивно, лише зараз я зрозуміла, що ми всі ключі у твого Фроста відібрали. Може, один з них до його серця?

- От, не груби! - фиркнула Тіффані. - Зараз будь-який з них - шлях на ешафот. Загалом, чекає нас відмінний прочухан. Тільки б не вилетіти звідси.

- За в'язку ключів? - скривилася я. - Сумніваюся, не такий вже проступок.

Я відкрила двері, й ми вийшли на вулицю. Була глибока ніч.

- Це ми були відсутні протягом півтори діб? - тільки зараз я зрозуміла, що годинник на телефоні йшов і в межисвіті, й по ним можна було визначати час.

Судячи з виразу обличчя Тіффані, вона теж лише зараз це усвідомила.

- Стільки часу без сну й води позначаться на шкірі однозначно, - втомлено вона дивилася вгору. - Треба дійти додому, помитися й лягти спати.

Перерахувала вона вголос свій план й пішла повільно вперед.

Я швидко замкнула двері та зібралася її наздоганяти, як десь поруч пролунала якась метушня. Ми дружно завмерли й обернулися в бік звуку. Сил тікати не було. Тіффані направила світло ліхтарика в ту сторону, і ми стали чекати, хто ж вийде звідти.

З-за кущів вийшов професор Фрост. Судячи з його вигляду, він також весь цей час не спав.

- Ключі! - коротко скомандував він.

Я з сумнівом взяла в'язку, підійшла до нього і простягла її.

Професор з силою висмикнув ключі, невдоволено розглянув їх та сховав у кишеню.

- Тепер за мною! - скомандував він та розвернувся.

- Але, зараз ніч, ми хотіли поспати, - невдоволено запротестувала я. - Ми не спали багато годин.

- Нічого не зміниться, якщо ще не поспите, - невдоволено відповів він та жестом поманив нас.

Довелося брести за вчителем, відчуваючи дику втому, яка навалилася після повернення в цей світ. У межисвіті, чомусь, ці почуття були кілька притуплені. Тільки Тіффані тихо наспівувала під ніс нехитру мелодію.

Коли ми вийшли з лісу, то зрозуміли, що вчитель веде нас до головного корпусу. Мабуть, нас чекала довга розмова з адміністрацією. Цікаво, вони теж не спали?

Коли ми підійшли до корпусу, темні вікна в будівлі самі відповіли на моє запитання. Крім охоронця, тут нікого не було.

Вчитель відкрив двері й підштовхнув нас всередину. Після чого зайшов сам.

- Ми до директора, - повідомив він охоронця. - Будь ласка, повідомте, що дівчатка знайшлися, і ми будемо чекати тут адміністрацію.

Охоронець кивнув та почав набирати телефон. А вчитель повів нас на другий поверх.

- Професор Фрост, ми дуже голодні, - постаралася я розжалобити вчителя. - Ми не їли ще з того дня, коли були в вашому кабінеті. Будь ласка, дозвольте перед стратою перекусити.

- Могли б раніше вийти, - байдуже відповів учитель. - Вам треба було лише відкрити ті двері.

- Вибачте, виникли труднощі, через які ми змогли вийти лише зараз, - відповіла Тіффані. - І ми, справді, дуже хочемо їсти.

- Гаразд, поки всі зберуться, дозволяю піти до їдальні, - кивнув професор і повів нас вперед по коридору.

Велика їдальня була розташована в цьому корпусі, але використовували її рідко. Й частіше під час свят. Іншого часу тут був буфет, де учні могли купити різні смаколики.

Учитель підвів нас до автомату з солодощами, сунув туди купюру й замовив три шоколадні батончики та три пляшки газованої води. Мабуть, він теж був голодним.

Ми сіли втрьох за найближчий столик та почали їсти.

Я насилу стримувалася, щоб не запхати всього батончика до рота. Але варто було вести себе пристойніше. Особливо, при вчителі.

- Ви там билися? - професор вказав на мою щоку.

- Ой! - я схопилася за неї, усвідомлюючи, що це слід після удару Алекса. - Не звертайте уваги. Тіффані тут не до чого.

- Ну, а що ви там робили стільки часу? - продовжував ставити запитання Саймон.

- Думаю, в нас це зараз спитають у директора, - Тіффані відмахнулася, мабуть, щоб встигнути подумати над цим питанням.

- А мені не бажаєте розповісти, навіщо вкрали мої ключі й нишпорили в моєму кабінеті? - невдоволено запитав він.