Джейкоб покотив Райана назад. Вірніше, хотів покотити. Але спіткнувся та впав на причинне місце.
- Дохизувався? - усміхнулася я.
Але, все ж, підійшла до хлопчика та допомогла піднятися. Щось в ньому було знайоме. А ще щось дивне й таке, що трохи лякало мене. Ці очі, з поглядом мудрого діда, не поєднувалися з пухкими щічками та смішним задертим носиком.
Хлопчик надувся від мого пильного розглядання й відійшов подалі.
- Пішли, нам треба поспішати, - пробурчав він. - Якщо не встигнемо, мені не буде чим вам допомогти. Потім на мене надивишся. Вірніше, згадаєш мене, й дивитися буде нецікаво.
- Ми знайомі? - здивовано подивилася на хлопчика Тіффані.
- З тобою ні, - він похитав головою, а потім кивнув у мій бік. - А з нею дуже, навіть. Досить стояти, ходімо. Ви ж не думаєте, що, якщо тут нікого немає, то ніхто вас не бачить?
- За нами стежать? - здивувалася я й покотила коляску за хлопчиськом.
- А як ти думала? - хмикнув хлопчик та повів в коридор за однією з тутешніх дверей. - Я б інакше вас не знайшов.
- Мені це не подобається, - невдоволено повідомила Тіффані.
Йшли ми дуже довго цим коридором.
Спочатку він був прямим та світлим. Але, пройшовши з сотню метрів, він став віжчим. Освітлення тут було слабкішим. І кожні пару десятків кроків закінчувалися поворотом.
При цьому, дверей тут не було. І я не розуміла, навіщо тут так побудували цю споруду.
- Цей коридор коли-небудь скінчиться? - не витримала Тіффані. - Таке відчуття, що ми по печері блукаємо.
- Не вгадала, - зі знанням справи відповів хлопчисько. - Це шахта між іншими відсіками. Розумієш, тут вас гірше видно. І ми можемо викроїти трохи часу.
- Від кого ми ховаємося? - недовірливо запитала я, не розуміючи дитину.
- Вам краще не знати, - похитав він головою.
Ми ще трохи побродили по коридору. І в кінці нашого шляху з’явилися маленькі двері, які ледь діставали мені до поясу. Довелося проповзти рачки, щоб увійти до іншої кімнати. А Райана, взагалі, ледве запхали з коляскою.
Ми опинилися в дивному приміщенні, що суцільно складалося з дзеркал. Тут орієнтуватися було нереально серед всіх наших відображень.
Джейкоб плеснув у долоні. І я залишилася тут одна.
- Що за підстава? - закричала я.
- Не хвилюйтеся й не галасуйте, - пролунав голосок хлопчика. - Ви в лабіринті своєї свідомості. Тільки, згадавши все, ви зможете вийти з нього. За Райана не хвилюйтеся, я допоможу йому.
Я стояла й слухала дитину, не знаючи, чи варто йому вірити. Проте, вибору в мене не залишалося. Витягнувши руки вперед, я стала обмацувати дзеркала, щоб спробувати пошукати вихід.
Щоб не загубитися, та не врізатися в своє ж відображення, я йшла, не відпускаючи лівої рукою дзеркала.
- Есмі, ну що ж ти знову закрилася в шафі? - почула я такий знайомий та рідний голос. - Ти спала тут?
Я прискорила крок, щоб побачити ту жінку, яка зверталася до мене.
За поворотом я побачила в каламутному дзеркалі дитячу кімнату. Маленьку себе й маму. Так, я була впевнена, що це вона. Всередині активно застукало серце. Я почала згадувати.
Як я могла забути все своє життя? Хто це зробив? І навіщо?
Надивившись на цей спогад, я пішла далі. Дитячий садочок, школа, перша любов, прогулянки за північ та вечірки з друзями. Все це поступово прокидалося в моїй голові за допомогою дивних дзеркал, які показували мені те, що сховане глибоко.
І ось, я дійшла до першого дня в академії. Мені здавалося, я вже побачила все, але виходу ще не було й довелося йти далі. І, ось, ці сині очі, глибокі, як океан.
Алекс. Колишній професор та декан нашої академії. Як же боляче кольнуло серце. Він все ще замерзлий, а я ходжу тут, в пошуках відповідей. Замість того, щоб придумати, як розчарувати його та повернути до тями Райана.
Ідея проникнути сюди здалася мені абсурдною.
Тепер я повернула себе, й пора було виправляти помилки. Мабуть, треба було починати з Райана, який розповідав зовсім недавно, що він прив'язаний до тієї зони і не може перебувати за її межами. Це ж вбиває його.
- Я все згадала, випусти мене! - крикнула я.
Тієї ж миті з'явилася двері, та я вийшла з цього дивного місця.
Я опинилася знову в тому ж коридорі, де чекали на мене Тіффані та Джейкоб.
- Вискочка, ти де застрягла? - невдоволено звернулася до мене блондинка. - Райан без свідомості , навіть, швидше за тебе все згадав. Ти там серіал зі свого життя дивилася?
- Не важливо, що там було, - я закотила очі. - Але, дивлюся, тобі встигли добре промити мізки там. Що, це так трендовий одяг впливає на характер? Або спогад про відра косметики тобі отрути додають?
- Потім вирішимо, зараз треба цього витягти, - Тіффані сперлася на коляску й повезла Райана по коридору. - Не гальмуй. В нас багато справ.
Занадто багато невтішного хотілося сказати цій дівчині. Але радість через повернення пам'яті притупляла в мені агресію.
- Джейкобе? - звернулася я до хлопця, - ти краще знаєш дорогу. Думаю, тобі варто вказувати нам шлях.
Хлопчик кивнув та повів нас знайомим маршрутом.
Райан в колясці був надійно пристебнутим. Тому не випадав з неї. Виглядав він жахливо. Такі глибокі синці під очима й бліда, майже, сіра, шкіра говорили без слів про стан хлопця.
- Тримайся, друже, - пробурмотіла я й поплескала його по плечу.
- Він тебе не чує, - пробурчала Тіффані. - Зараз немає нічого важливішого, ніж відвезти його назад.
- А чого він так тебе хвилює? - примружилася я. - Ти ж залицяється до професора Фроста. Судячи з твого смаку, ровесники для тебе замалі.
- Це не твоя справа, - фиркнула блондинка.
- Мій друг не може бути не моєю справою. Признавайся, давай. Хоча, здається, я й так знаю. Дженні закохалася в нього?
Тіффані подивилася на мене, й відвернулася, та деякий час йшла мовчки.
- Конкретно й по самі вуха, - відповіла вона через невеликий проміжок часу.