Глава 31. Без спогадів

Зі страшним гуркотом ми попадали на холодну мармурову підлогу.

- Що трапилося? - першою заговорила Тіффані, вона впала останньою, і зараз відлежувався на нас з Райаном.

- Ей, ти хто така? - Райан перекинувся на спину й втупився на блондинку. - Ми знайомі? Просто, тобі не здається, що ми не повинні бути настільки близькі?

- Не знаю, - Тіффані продовжувала лежати на нас обох.

І, якщо Райану пощастило бачити її обличчя, то мені припадали її коліна, ще й прямо в сонячне сплетіння. Від чого дихати було важко. Особливо, коли вона ними ворушила.

- Просто, злізь з нас, - насилу вимовила я.

Блондинка задумалася й підвелася, дозволяючи дихати мені на повні груди.

- А ти хто? - обернувся до мене Райан.

На жаль, я дивилася на нього й так само не впізнавала. Втім, це не надто хвилювало. Я встала на ноги та полізла в свій рюкзак, звідки витягла телефон.

- О, зараз подивимося, хто я, - я почала водити пальцем по екрану, розглядаючи телефонну книгу.

Усвідомивши, що список незнайомих імен нічого не дасть, я полізла в повідомлення. На щастя, серед них була купа від абонента, підписаного «Мама».

- Есмі, пам'ятай нашу умову, ніяких порушень правил! - прочитала я останнє повідомлення. - Ну, якщо це справді мій телефон, значить, мене звати Есмі. Тепер варто дізнатися ваші імена.

- Цукерка, сладюлька, сонечко, - бурмотіла Тіффані, що послідувала моєму прикладові. - Здається, я й раніше не знала, як мене звати.

- А в мене немає з собою телефону, - Райан поплескав себе по кишенях. - Давайте, поки не зможу дізнатися його, дасте мені якесь прізвисько.

- Трикутник, - не втрималася я.

- Точно, йому підходить ідеально, - закивала Тіффані й продовжила вивчати вміст телефону.

- Чому мені таке підходить? - Райан розглядав себе з усіх боків, не розуміючи, чому його так назвали.

- Та не парся! - я спрямувала на нього телефон та сфотографувала його здивовану фізіономію. - Ось, де ти трикутний.

- Жахіття! - заволав Райан, коли побачив свою родиму пляму. - Що за моторошний трикутник? Чому я його раніше не спробував видалити? Це ж кошмар.

- Ти завжди комплексував через це, - я здивувалася цій обізнаності.

- Звідки знаєш? - здивувався він.

- Не маю поняття, - знизала я плечима. - Може, ми раніше були знайомі?

- Тіффані! - заволала блондинка. - Мене звати Тіффані! У мене все ж є ім'я!

- Та не кричи так, - я потерла вуха. - Ну, Тіффані, приємно познайомитися. Залишилося з'ясувати, як його звуть.

- А ще бажано дізнатися, чому я так себе гидко почуваю, - Райан сперся на стіну та з'їхав по ній на підлогу.

Тільки зараз я звернула увагу на його надмірну блідість. Виглядав він дуже погано.

- А що в тебе болить? - я присіла поруч з ним. - Може, знайдемо тут якісь таблетки для тебе? Або якось інакше допоможемо.

- А «тут» - це де? - Тіффані оглядалася по сторонах. - Я не впізнаю це місце, втім, не дивно. Але я не пам'ятаю, як ми сюди потрапили.

- Я теж не пам'ятаю, - задумалася я, намагаючись пригадати, що нещодавно було.

- Можна я взагалі не буду намагатися? - тихо запитав Райан, продовжуючи сидіти на підлозі. - В мене відчуття, що мене повністю затиснули в лещата й намагаються сплюснути.

- Моторошно, - Тіффані з жалем подивилася на хлопця. - Ти зможеш йти? Думаю, нам треба йти звідси.

Я була згодна з її пропозицією. Тут мені дуже не подобалося.

- Якби можна було знайти щось, щоб його було зручно транспортувати, - задумалася я. - Навряд чи, він подужає багато пройти.

Було важко дивитись на хлопця в такому стані. Нехай, я не пам'ятала його. Але дивитися, як хтось мучиться, було для мене випробуванням.

Тіффані кивнула, й відправилася оглядати все навколо. А я залишилася поруч з ним.

- Не турбуйся, ми тебе одного не залишимо.

- Це приємно чути. Але, може, краще не варто мене тягати з собою. Я вам не помічник в такому стані. Та й, не пам'ятаю я нічого про себе. Раптом ми вороги?

- Не мели дурниць, ким би ми не були, найменше схожі на них.

- Звідки ти знаєш?

- Інтуїція. Ось, дивлюся на тебе й розумію, що не можу на тебе сердитися, не знаю, чому.

- Може, це з почуття жалю? Я, напевно, зараз схожий на кинуте замучене кошеня, якого добряче попсувала доля.

- Ну ні. На кошеня ти не схожий. Принаймні, зголоднілого й вуличного точно. Скоріше, на такого, який забрів випадково на територію до собаки.

- Хоч, так.

- Сильно болить?

- Не хочу жалітися, але, так.

Нашу милу розмову перервав задоволений вереск Тіффані.

- Дивіться, що я знайшла! - підбігла вона до нас. - Велика інвалідна коляска. Ми можемо посадити на неї Трикутника. І таким чином вирішиться багато питань.

- Де ти її знайшла? - я здивовано підійшла до коляски. - На вигляд міцна й, більш менш, стильна.

- Я знайшла її там, за рогом, - вказала Тіффані в сторону, звідки прийшла. - Головне, відразу я її не побачила. А, коли поверталася, помітила. І привезла до вас.

- Якось я себе незатишно відчуваю, - сказав Райан, сідаючи в коляску. - Може, по черзі будемо кататися?

- Сиди вже! - махнула рукою й почала котити коляску до виходу з цієї кімнати. - Мені, навіть, так йти зручніше.

- Давай, хоч, свій рюкзак, - запропонував Райан.

Від такої допомоги я вирішила не відмовлятися й простягнула його хлопцеві.

Це приміщення було досить просторим. Але куди меншим за коридор, до якого ми вийшли. Не знаючи, куди нам варто йти, ми пішли вперед.

Це був просторий довгий коридор. Нічого, крім дверей по обидва боки, тут не було. Все було моторошно однакове. Хотілося знайти мапу, або подивитися у вікно, щоб зрозуміти, де ми.

Із цікавості, я стала заглядати до кожних дверей. Там були різні кімнати, подібні тій, де ми опинилися.

Повно незнайомих приладів, якісь лампочки та ідеальна чистота.