Глава 29. Обережно з обгортками

Ми підійшли до величезних дверей, за якими було тепло й світло, та дружно натиснули на них. Зі скрипом та скреготом, немов, не бажаючи нас випускати, вони повільно відчинилися.

Від незвично яскравого світла щипало в очах, але ми, не бажаючи затримуватися в темряві, поспішили вийти й замкнути двері зовні.

Після того, як вони були замкнені, я сіла на підлогу та оперлася на них, сподіваючись скоріше звикнути до світла.

Тіффані я не бачила, але по звуку розуміла, що вона робила теж саме.

Так ми довгий час сиділи, поки не звикли до нового світу межисвіту. Тут було велике світле приміщення. Навколо були присутні блакитні та сірі тони. Здавалося, весь світ складається з пластику та металу. І по всій території були розкидані дивні капсули.

- Цікаво, що там всередині? - вказала я на дивні речі.

- Було б непогано, щоб там була їжа, - знизала плечима Тіффані.

- Будь ласка, не нагадуй, тут, й, так обгортки валяються, - я вказала на парочку яскраво-зелених папірців. - Здається, мене Райан подібними пригощав, смачно було.

- Ти сама просила не нагадувати про їжу, - блондинка засміялася. - Тож, давай не згадувати, як пахне шоколад.

- І які солодкі цукерки? - не втрималася я, й показала жартівливо язика.

Тіффані зібралася щось відповісти, але завмерла й втупилася кудись у далечінь.

- Там щось є, - вона піднялася та вказала вперед, де стояло багато капсул.

- Що ти там побачила? - я спробувала розглянути, що там відбувається, але нічого не помітила.

- Здається, я кого-то бачила, - вона задумалась. - Може, тут є інші люди?

- Як я зрозуміла, крім нас з тобою, тут живих людей не повинно бути, - знизала плечима я.

Хотілося піти відразу вивчити все, але різкий удар по дверях змінив наші бажання. Хтось із темних коридорів бажав вийти до нас.

- Раптом, цей той, про кого казали картини? - я злякано подивилася на знайому. - Не можна пускати його сюди.

- Згодна! - Тіффані кивнула й навалилася на двері. - Спробуй знайти щось, чим можна їх зафіксувати.

- Добре, а ти постарайся утримати двері, поки я повернуся!

Часу в мене явно було мало. Навряд чи русалка довго зможе утримати того, хто прагнув пролізти до нас. Тому я побігла, вивчаючи все, що траплялося на очі.

І ось, серед ідеальної чистоти, я помітила хокейну ключку. Вона лежала у дивної капсули, до якої я швидко підійшла й пошкодувала про це.

Всередині неї був чоловік, десь, сорока років віком. Він не ворушився й лежав з заплющеними очима. Спав він, був в анабіозі, або, зовсім, мертвий було не зрозуміло. Але усвідомлення, що тут сотні, якщо не тисячі людей, змушувало напружитися.

З шокового стану мене вивів крик Тіффані.

Розуміючи, що втрачати час не можна, я схопила ключку і помчала до неї.

- Ти що там застрягла! - ще на підході стала лаятися Тіффані. - Ти ж розумієш, що я не можу сама утримувати опір.

- Не переживай, нас врятує холодний вид спорту, - я вставила ключку між дверними ручками.

- Але вона не буде триматися, - з сумнівом подивилася Тіффані на наш захист.

- Зараз щось придумаємо, - я полізла в рюкзак та з винуватим виглядом дістала мотузку. - Здається, я даремно шукала ключку.

- Ну, й, навіщо я тут двері підпирала, якщо можна було просто перев'язати ручки нею? - роздратовано подивилася на мене блондинка.

- Могла б сама мені про неї нагадати, - я стала намотувати канат на ключку та ручки дверей. - І не стій так розслаблено, допомагай!

Тіффані щось пробурчала, але почала зав'язувати вузли.

Досить швидко ми використали всю довжину мотузки, й тепер варто було повідомити Тіффані про те, що я бачила, поки шукала, чим підперти двері.

- В нас деякі проблеми, - я пішла вперед, подалі від дверей. - Вірніше, може, це на нас не вплине. Але всі ті капсули, ну, або майже всі, заповнені людьми.

- Що? Ти казала, тут немає людей, - Тіффані здивовано дивилася вперед. - Вони небезпечні? Як думаєш, вони можуть нам зашкодити?

- Не знаю, - знизала я плечима. - Їх не повинно тут бути. Вони ж тут не виживуть. Втім, якщо вони, взагалі живі.

Нашу розмову перервав різкий звук, схожий на корабельний гудок. Все навколо забарвилося в червоні тони. І капсула, яка була найближче до нас, стала опускатися вниз.

Я злякано подивилася на Тіффані, не розуміючи, що відбувається. Що було з цими людьми й куди їх переносили, було не зрозуміло. Але все, що відбувалоться вселяло неприємне почуття тривоги.

Коли капсула повністю зникла під підлогою, гудок заспокоївся, та навколо все знову набуло блакитних тонів.

- Що це було? - втупилася на мене Тіффані. - Чому його вирішили видалити? Ти не мацала? Капсула була холодною? Може, це морозилки та ми зараз в когось на складі?

- Не думала, що ти таке можеш придумати, - я здивовано дивилася на співрозмовницю. - Але давай перевіримо. Все одно, я не знаю, що нам робити.

Скільки б ми не вивчали ці дивні капсули, у всіх були люди обох статей й різного віку. Всі вони були без одягу, що ще більше бентежило.

- Вони не холодні, - помацала я одну з них. - Варіант з морозилкою відпадає.

- А якщо в них дуже товсте скло, тому, ми не відчуваємо холод? - припустила Тіффані.

- Чи, як в холодильниках, стінка тепла? - похитала я головою.

Знову пролунав гудок. Але все забарвилося білим кольором. Кого відносили, чи приносили, ми не бачили.

Закриваючи вуха від моторошного звуку, я продовжувала вивчати капсули, розуміючи, що занадто спокійно лежать ті, хто всередині. Хоча, як то кажуть у приказці, такий звук міг розбудити мертвого.

Й раптом, серед незнайомих осіб, я побачила Райана. Він лежав у тій саме позі, що й інші. Єдиною відмінністю була жменька фантиків, викладена посередині, щоб прикрити найпотаємніше місце від загального погляду.

Я з жахом дивилася на друга, не розуміючи, що він тут робить. Йому було не місце в цьому світі. Принаймні, не зараз.