Глава 28. Темний коридор

Звичайно, це було лише припущенням. Але повертатися й перевіряти ще один коридор часу та бажання не знаходилося. Ми рухалися вперед, змінивши біг на крок.

Через сильні пориви дивитися вперед було не реально. Доводилося довіритися інтуїції й задовольнятися оглядом, що був обмеженим опущеною головою.

Дивлячись собі під ноги, ми пройшли ще з сотню метрів та зупинилися біля провалу. Він поділяв коридор значною ямою, до дна якої світло ліхтарика ледве сягало.

Глибиною вона була мінімум метрів за десять. І єдиним способом, як перебратися через неї був залишок паркету праворуч. Там залишалася пара десятків сантиметрів полу, невідомо якої міцності.

- І що будемо робити? - я підповзла до краю обвалу.

- Назад, точно, не варіант, - Тіффані підповзла до мене. - Нам треба на іншу сторону.

- Думаєш, нас ця штука витримає? - я з сумнівом стала розглядати товщину дощок, що стирчали над провалом.

Не вселяв мені довіри підгнилий, обламаний паркет. Навіть, той факт, що він кріпився до міцної стіни, не міняв моєї думки.

- В нас, нібито, немає вибору, - знизала плечима Тіффані. - Будемо повзти на животі, відштовхуючись ліктями та пальцями ніг. Як спелеологи у вузьких лазах. Так і подолаємо цю перешкоду.

- Якщо це допоможе, у мене є мотузка, - я полізла в рюкзак та дістала канат, який знайшла на смітнику. - Ми можемо перев'язати один одного.

- І впасти разом, - Тіффані хмикнула й підвела брову. - Хоча, з іншого боку, ти права, вискочко. Так буде, хоч, якась страховка.

- Може, досить мене так називати? - насупилася я, розкручуючи мотузку.

- А русалкою тобі мене кликати не набридло? - блондинка хитро посміхнулася. - Ти ж розумієш, що Дженні мені все передає, і я знаю значно більше, ніж ти думаєш?

- Отже, ця безневинна, на вигляд, вівця, ще й торохтійка? - я зав'язала міцно один кінець мотузки на талії та простягнула другий кінець русалці.

- Нічого дивного, це норма в нашому світі, - Тіффані перев'язалася та підійшла до крихкого краю. - Я легше. Тож, повзти мені першою.

- Звідки ти впевнена в цьому? - я невдоволено насупилася. - Мені здавалося, ми однакові.

- Припустила, - знизала плечима Тіффані. - Все ж, у мене в рюкзаку частіше бувають брокколі з морквою, ніж бутерброди з ковбасою.

- А мені здалося, коли ти уминала моє частування, щось не парилась з приводу його калорій, - я нагадала їй нашу зустріч тут.

- Звичайно, було смачно, але дуже не корисно, - Тіффані захихотіла й приготувалася лізти. - Сподіваюся, ще посперечаємось на рахунок правильного харчування. А зараз - мені час рухатись вперед.

Вона вимкнула свій телефон та сховала його в нагрудній кишені. Потім лягла на підлогу, притискаючись до стіни. Але, навіть, в такому положенні її бік був далі обламаних залишків паркету.

Щоб допомогти їй на початку шляху, я стала підштовхувати її, допомагаючи рухатися вперед. Деревинки під нею скрипіли, але, поки що, наш план виходив.

Принаймні, поки я могла її підштовхувати, в нас все виходило.

Але, ось, я опинилася на краю ями й не могла більше допомагати їй. Тепер залишалося сподіватися, що Тіффані вистачить місця, щоб самостійно відштовхуватися від підлоги.

Їй треба було проповзти так ще з метр.

- Не впадай у відчай, у тебе все вийде, - спробувала підтримати її. - Принаймні, внизу менше вітру.

Блондинка мені не відповіла. Вона повністю була сконцентрована на просуванні вперед. Що в неї повільно виходило. Відштовхуючись носками ніг, вона просувалася до тих пір, поки не відчула опору правою рукою.

Настала моя черга лізти по цій сумнівній конструкції. Тіффані спочатку дістала свій телефон, включила ліхтарик та поклала подалі. Вона повернулася до мене обличчям, сіла на підлогу й постаралася впертися п'ятами.

- Я буду тебе підтягувати, - повідомила вона й натягнула канат.

- Добре, я повзу до тебе, - кивнула я, погасила свій промінчик світла й вляглася на підлогу.

Притулившись до стіни, я почала просуватися вперед. Ліворуч була темна безодня, праворуч - шорстка стіна. А попереду - туфлі Тіффані. І як вона стільки пройшлася на цих каблуках та ноги не зламала?

Я намагалася рухатися, не звертаючи уваги на скрегіт дощок піді мною.

Десь на середині мого просування, під ногою провалилася дошка, змусивши смикнутися мене всім тілом.

- Гей, обережно там! - Тіффані сильніше натягнула канат. - Якщо ти впадеш, я тебе не втримаю, і ми обидві звалимося.

- Не повіриш, але я сама проти такого падіння, - віддихавшись, відповіла я.

Тіффані мовчки кивнула, вперлася в колону, що виступала в стіні, та продовжила мене тягнути. Мені було страшно робити кожний новий рух. Я прислухалася до потріскування прогнилого паркету й дивитися в темряві піді мною.

Черговий несподіваний тріск почувся під правою рукою, і вона тієї ж миті провалилася в утворену дірку.

Гучний вигук заповнив весь коридор та понісся луною по всьому цьому дивному місцю.

- Казала ж, що ти важче! - пробурчала русалка через деякий час.

- Зовсім невчасно з'ясовувати подібні питання, - насилу відповіла я, усвідомлюючи, що боляче вдарилася підборіддям, коли рука провалилася. - Краще порадь, як тепер далі рухатися?

- Доведеться тебе тягнути, - Тіффані я зараз не бачила, але була впевнена, що цей варіант їй зовсім був не до душі.

Проте, вона не кинула мене, а продовжила намагатися допомогти.

- Ох, не легка це робота, - пробурчала я, згадуючи рядки з дитячого віршика. - Ти там, хоч, якусь опору знайшла?

- Мовчи та контролюй, щоб я тебе не скинула, - мотузка натягнулася.

Звичайно, пересуватися таким чином, то заняття не з приємних. Я, як могла, витягла руку та акуратно продовжувала відштовхуватися носками ніг.

А коли опинилась біля краю, й трохи розслабилася, я вперлася руками в край підлоги та збиралася піднятися на карачки, щоб підповзти до Тіффані. Й саме цього моменту підлога перестала утримувати мене й дошки посипалися, як картковий будиночок, тягнучи мене за собою.