Глава 27. Ви тут зайві

Варто було нам увійти, як двері позаду нас зачинилися, позбавивши можливості повернення назад. Після спекотного світу, пофарбованого рожевим небом, темрява та прохолода здалися порятунком.

- Ти що-небудь бачиш? - прошепотіла я блондинці, яку тримала за руку.

- Ні, мої очі ще не відійшли від яскравого світла, - почулася відповідь Тіффані. - Тут так холодно. Ми не захворіємо ?

- Сподіваюся, що ні, - я спробувала трохи пройтися, витягнувши вперед вільну руку. - Хоча, я так перегрілася, що не проти прохолоди.

- Все добре в міру, - Тіффані тремтіла від холоду. – Як хочеться зараз погрітися біля багаття. Ти вмієш чаклувати вогонь? Він зараз дуже буде доречним.

- Цьому нас ще не вчили, - я полізла в рюкзак. – Але в мене є телефон з ліхтариком. Він нам освітить шлях.

Діставши телефон, я ввімкнула ліхтарика та озирнулася на всі боки. Судячи з усього, ми були у величезному коридорі.

Тут була ідеальна чистота. Тільки по центру валявся яскраво-зелений фантик від цукерки. Він поблискував у світлі ліхтарика, занадто виділяючись на тлі бляклих стін.

- Якісь тут незграбні прибиральники, - Тіффані підняла блискучу обгортку та розглянула її. - Здається, в нас вдома такі в магазині продаються. Що вона тут робить?

- Не знаю, може, протягом занесло? - знизала плечима я. - Та й не це мене хвилює. Попереду перехрестя. Який шлях оберемо?

Дівчата підійшли до розвилки та заглянули до кожного коридору. Звідси вони нічим не виділялися. Одні й ті самі стіни та малюнки на них. Такі ж блідо-рожеві килимові доріжки на підлозі. Та порожні картини навколо.

- Жахливе місце, - зіщулилася я та зупинилася біля однієї з картин, сподіваючись, що там щось з'явиться.

- Та не перебільшуй, - фиркнула Тіффані. - Уяви, що це репродукції відомої картини. Хіба мало, що може бути. Може, в цьому світі є теж такі майстри, здатні викликати своїми каляками трирічної дитини захоплення у мільйонів людей.

- А ти розбираєшся в мистецтві, - усміхнулася я та обернулася до блондинки.

Тієї ж миті я зойкнула та впустила телефон з рук.

- Ти в своєму розумі? - русалка підняла його та розглянула екран. - Добре, що не розбила. Як би ми без нього собі дорогу висвітлювали.

- Тихіше, ми тут не одні, - я підійшла до студентки емемазу ближче та взяла її за руку. - Я бачила там чийсь силует. Пішли швидше звідси.

- Я нікого не бачила, - заперечливо похитала головою Тіффані, світячи вгору ліхтариком. - Але, якщо боїшся, пішли.

Здається, зараз вона помстилася мені тією ж монетою з приводу страху. Ну, що ж, ще буде час їй нагадати про це. Але не зараз, коли першочерговими були інші проблеми.

Ми завернули в правий коридор та тихо пішли вперед, продовжуючи поглядати на моторошні чорні прямокутники, на місцях картин.

Йшли ми довго, але коридор не закінчувався.

Кілька разів я оберталася, щоб подивитися, чи не йде за нами хтось ззаду, але ми були тут одні. Проте, мене не покидало відчуття чиєїсь присутності поруч.

- Досить зупинятися! - роздратовано прошепотіла Тіффані. - Телефон даремно розряджається. А нам ще невідомо скільки блукати тут.

- Тшшш, - приклала я пальця до губ. - Прислухайся.

По обличчю Тіффані було видно, що вона готова ось-ось вибухнути на мене сотнями лайок. Але, все ж, вона завмерла та прислухалася на моє прохання.

Відразу нічого не було чутно, крім власного дихання, але потім стало відрізнятися якесь тихе шелестіння. Неначе хтось швидко писав щось олівцем.

Тіффані теж почула цей звук. Вона стала водити променем світла по стінах та стелі, але навколо нічого дивного не було.

Шукали ми до тих пір, поки я не звернула увагу на картину навпроти. Там повільно з’являвся напис білими літерами.

- Ви тут зайві, - прочитала я та всередині все похололо. - Хто це?

Цей саме напис став з'являтися й на інших картинах. Через що тихе шелестіння стало переходити в моторошний скрегіт.

Я стояла деякий час, не рухаючись, та спостерігала, як кругом з'являються однакові написи.

Із ступору мене вивела Тіффані. Вона різко смикнула мене за руку й потягла вперед.

- Досить витріщатися! - бурчала вона, продовжуючи волочити мене. - Потім начитаєшся. Зараз би ноги віднести подалі. Давай, вискочко, стрибай зараз в потрібному напрямку. Потім навчу тебе читати.

Вона черговий раз мене смикнула, після чого заціпеніння минуло, і я помчала за нею, прислухаючись до скреготу.

Бігли ми дуже довго, поки не вперлися в глухий кут.

На картині поруч швидко з'явився напис: «заблукали?».

- Воно ще знущається? - завила я від досади.

- Схоже на те, - кивнула Тіффані. - Що робити будемо?

- Ну, не стояти ж, - я нервово подивилася в зворотну сторону, де в темряві міг ховатися хто завгодно.

Тіффані вручила мені мій телефон та дістала свій.

- Думаю, буде краще, якщо ми будемо йти по різні боки коридору, - повідомила вона. - Так буде більше шансів врятуватися, хоч, комусь із нас, якщо розділимося.

- Не хотілося б подібного, - мені стало моторошно, коли я уявила, як сама блукаю по цим темним коридорам, а картини навколо насміхаються наді мною, погрожуючи зжерти живцем.

Ми повільно пішли назад, вдивляючись в темряву коридору та слухаючи шарудіння картин. Останні продовжували повідомляти нам про недоречну присутность тут, але ми вже звикли до подібного, та не звертали на них уваги.

Принаймні, до тих пір, поки одна з них не привернула увагу іншим написом.

- Він близько, - прочитала я вголос та глянула на свою попутницю. - Мені це не подобається.

- Йдемо! - похмуро наполягла Тіффані. - Не будь ганчіркою. Може, це про електрика, що прийде та включить нам світло.

- Хотілося б вірити, - з сумнівом я знову зиркнула на новий напис.

Я йшла вперед, дивуючись характеру Тіффані. До цього мені здавалося, що її здатності закінчуються на підборі сумочки до туфельок. Але зараз я абсолютно не впізнавала ту інфантильну особу, яка весь час діставала дзеркальце, щоб поправити прядку волосся, або підфарбувати губки.