Глава 26. Прочитати татуювання

Повзти по мокрому сміттю, ще й вниз, заняття не з приємних. Але ми з Тіффані впоралися й опинилися біля мого велосипеду, де нас чекав Дзьоб.

- А це мій вихованець, - я взяла велосипед та покотила його, крокуючи поруч з русалкою. - Причепився до мене. Вирішив, що я його мама.

- Жахливий виродок, - скривилася Тіффані.

- Дітей не обирають, - награно зітхнула я.

Тіффані кивнула й почала відтирати бруд з одягу.

Я подивилася на себе й, по її прикладу, також почала відтирати плями бруду.

- Вибач за такий невдалий перехід, - звернулася я до блондинки, продовжуючи очищати себе. - Він повинен був тривати набагато менше часу. Й ми повинні були опинитися біля будинку Алекса, а не в цій пустелі.

- У нього тут будинок? - здивувалася Тіффані. - Не саме вдале місце для житла.

- Там, де його будинок, росте трава, світліше, але не так жарко.

- Прямо, ідеальні умови. Так, чому ти привела мене сюди, а не до нього?

- Я не знала, що можна потрапити зі сходів в інше місце. Думала, що потрапимо туди ж, де була минулого разу.

- А ти багато разів тут бувала?

- Тільки один.

- І ти ризикнула провести мене в невідоме місце. Признавайся, навіщо ти це зробила?

Тіффані смикнула мене за руку й уважно подивилась в мої очі. Вона була розлючена й налякана. Межисвіт  її лякав, здається, сильніше, ніж мене.

- Вибач, - я акуратно вивільнилася з її руки. - Я не знала, що так буде. Мені теж було боляче, коли ми летіли. І я хотіла зробити, як краще.

- Краще? - насупилася Тіффані. - А з чого ти зголосилася мені допомагати? Не пам'ятаю, щоб ти прагнула раніше робити подібне.

- Я теж шукаю Алекса, - зізналася я. - Ми з ним посварилися, й він пішов. Він досить багато знає. І я впевнена, що він може допомогти вилікувати Райана.

- Ви посварилися? - блондинка здивовано закліпала очима. - З привидом? Через що?

- Він не хотів, щоб я розповідала про нього й приводила сюди людей, - знизала я плечима.

- Тому ти розповіла мені все й привела в цей світ? - усміхнулася моя попутниця. - І збираєшся після цього з ним помиритися? Вибач, але в тебе нічого не вийде.

- Це не Саймон, - відмахнулася я. - Нехай вони й брати, але дуже різні. Алекс не буде на мене сердитися. Він гарний.

- Це ми ще побачимо, - Тіффані гордо розвернулася. - Якщо, правда, виберемося звідси.

Деякий час ми йшли мовчки, щоб економити сили. Та й, говорити нам особливо було ні про що. Тіффані гидливо ступала по сухій землі. А я намагалася не наступити на Дзьоба, який зацікавився моїми кросівками.

Час доби тут не змінювався. І дуже складно було зрозуміти, скільки часу ми тут знаходимося. Було жарко. Хотілося пити та їсти. Але ми продовжували йти вперед, сподіваючись, що коли-небудь пейзажі навколо зміняться.

- Може, пошукаємо води? - запропонувала Тіффані. - Я не можу більше так.

- Тутешня вода нас не наситить, - зітхнула я. - Так само, як і їжа. Це особливість цього місця. Я вже пробувала тут торт. Ніякого толку. Хіба що, з такими продуктами зайвої ваги не набереш.

- А є ще якісь запаси?

- Ти з'їла останній бутерброд.

- А цей їстівний? Як думаєш?

Тіффані дивилася на двоголового курча з помітно підвищеним харчовим інтересом. Здається, лише її надмірна гидливість зараз відділяла Дзьоба від нашої трапези.

Я відсунула істоту кросівкою, та заперечливо похитала головою.

- Ми не будемо нікого їсти, - сказала я. - Ми люди цивілізовані. Не треба опускатися до такого рівня. Щось вигадаємо.

- Коли я була там у воді, мені не хотілося пити, - згадала русалка. - Може, ще пошукаємо подібні шафи. Тільки з продуктами?

Я знизала плечима. Ідея була цікавою, але в результати її мені не вірилося. Проте, я згідно кивнула, й ми полізли вивчати шафи навколо.

Ми заглядали в кожен, але всі вони виявилися порожніми.

- Мабуть, акція закінчилася, - грюкнула Тіффані дверцятами чергової порожньої шафи. - Або ми робимо щось неправильно.

Я сіла на пильну землю й поглинулася в думки.

Коли переді мною з'явилися замети, я дуже хотіла їх бачити. Тіффані я знайшла серед русалок, можливо, тому, що й вважаю її русалкою. Може, треба спробувати поворожити тут. Алекс же казав, що тут можна нафантазувати що завгодно.

Я задумалась. Закрила очі й стала уявляти, що я на пікніку. Поруч кошик зі всілякими смаколиками та напоями. Я намагалася уявити все, як можна чіткіше, сподіваючись, що це допоможе.

Але дива не сталося.

- Досить витрачати час, - гукнула мене Тіффані. - Треба шукати вихід.

- Так, ти права, - погодилася я й покликала Дзьоба.

Але той кудись зник.

Я озирнулася на всі боки. Птаха ніде не було. Це мене анітрохи не засмутило. Я підняла велосипед та продовжила йти вперед.

- Здається, попереду щось є, - Тіффані зупинилася й притулила долоню до чола, щоб краще бачити. - Ого, ми що, в Китаї? Попереду величезна стіна.

- Чого? - я зупинилася й теж придивилася вперед.

Справді. Там була перешкода, яка по обидва боки йшла за горизонт. Поділялася вона величезними воротами, що велично підносилися над пустелею.

Не маючи уявлення про природу та призначення конструкції, ми поквапилися до можливого проходу.

Йшли ми чимало часу, поки прийшли до червоних подвійних дверей з золотистим орнаментом посередині. Він симетрично був намальований а обох їх частинах. Самі ворота були метрів десяти висотою.

- Нічого собі, конструкція! - не стримала своє захоплення Тіффані й помацала ворота.

- І Дзьоб тут! - я підійшла до знайомого птаха, який згорнувся клубочком скраю.

 - Як він примудрився нас обігнати й прийти раніше? - здивувалася Тіффані.

 - Тут може трапитися що завгодно, - знизала я плечима. - Мене більше цікавить ця картинка. Вона схожа на схематичний малюнок Дзьоба. Дивись, тут як два крила. Це хвіст. А вгорі дві голови.