Дощ вже скінчився. І я могла спокійно йти по стежці в сторону свого факультету, та не переживати, що ще сильніше промокну.
Хтось гукнув мене. І я без бажання обернулася.
Виявилося, це Ріхард. Брат Райана та наглядач їх будиночка.
- Хіба тобі не забороняли ходити по темряві самій? - він підійшов та невдоволено оглянув мене. - Або знову в лікарню захотіла?
- Не забороняли, а давали рекомендації, - насуплено відповіла я. - І не хочу я тут більше лежати. Просто, приходила Райана навідати.
- Я теж був у нього, - зітхнув хлопець. - Не уявляю, хто його так. Він ні з ким не конфліктував. У нас в родині він завжди дотримувався ролі пай-хлопчика.
- Та й тут у нього була схожа роль, - погодилася я зі словами Ріхарда. – Пробач, я не хотіла, щоб подібне трапилося.
- Я не звинувачую тебе. І не збирався. Просто, переживаю за нього. Та й, за себе почав. Мене ж батьки вб'ють, якщо дізнаються подробиці тієї ночі. Тож, можеш припиняти просити вибачення. Просто, пообіцяй, що надалі будете обережніше, й припиняйте бродити самостійно по острову вночі.
- Ну як тобі сказати? Ми постараємося бути обережніше.
- А бродити по темряві?
- Темніє взимку рано. Тож, пообіцяти не можу.
- Думаю, справа не в цьому.
Ріхард посміхнувся й повів мене в сторону факультету.
Довів він мене до самого будинку та чекав, поки я не зайду всередину. Мабуть, він не такий вже й поганий, як ми думали. Просто, він був повною протилежністю Райана. Крім очей, в хлопцях більше не було схожості ні в чому.
Вдома я насамперед схопила халат та закрилася у ванній, щоб відігрітися. Адже, перспектива захворіти й опинитися в лікарні мене не радувала.
В тиші згадалася наша остання розмова з Алексом, й в очах тієї ж миті неприємно защипало. Так хотілося побачити його знову. А для цього доведеться пробратися в його світ. І, чим швидше, тим краще.
І все одно, що потім за такий вчинок буде. Зараз головним було помиритися з ним та знайти того, хто напав на друга. Решта мене не хвилювала.
Після ванни я пішла на кухню, де заварила собі чаю й зробила бутерброд.
Хотілося швидко перекусити та піти спати. Але я побачила на телефоні десять пропущених дзвінків від мами.
З огляду на останні події, було страшно уявити, чому вона так старанно намагалася зі мною зв'язатися. Звичайно, вона дуже рідко була в поганому настрої, але виключати можливий прочухан я не поспішала.
Не витрачаючи час, набрала її номер та з хвилюванням стала слухати гудки.
- Есмі? - через деякий час почувся її схвильований голос в трубці. - Доню, що з тобою?
- Я в повному порядку, - відповіла я, попиваючи гарячий чай.
- Мені телефонував директор. Він розповів багато нехорошого.
- Наприклад?
- Ти лежала в лікарні, але нам нічого не сказала.
- Там не було нічого серйозного. Я не розповідала, щоб вас не турбувати.
- А про напад на твого друга, чому промовчала?
- Ну, було не до цього. Та й пройшло вже багато часу. Чому тебе, аж, зараз зацікавило? Або директор, лише зараз повідомив тобі про все?
- Мені сьогодні ввечері повідомили. Я думала, це сталося сьогодні.
- Ні, це сталося два тижні тому. Вже все зажило. Тож, не переживай.
- А твій друг? Як його здоров'я?
- Він одужає. Обов'язково одужає. І все буде добре.
Як же було сумно визнавати, що мої слова - це, лише, надія. Що насправді буде з Райаном, судячи з усього, ніхто не знав.
Мамі теж моя відповідь не сподобалася. Але вона промовчала й почала розповідати про те, як проводить час та як сумує.
- Й, Есмі, врахуй, - закінчувала вона нашу розмову. - Якщо ще раз зателефонує директор та повідомить, що ти була в небезпеці, нам доведеться забрати тебе додому.
Зовсім недавно ця новина тільки б порадувала мене. Але не зараз, коли тут в мене з'явилися друзі та завдання, які треба було вирішити, відправлятися додому я не поспішала.
- Чого не спиш? - на кухню увійшла Анна Вітріз та полізла в холодильник.
- Та чатую, щоб ніхто не спокушався їсти вночі, - усміхнулася я й надкусила бутерброд. - А ти чого?
- Щось не спиться, - відмахнулася наша старша по будиночку. - Захотілося випити молока. А ти, дивлюся, й сама порушуєш правило нічних перекусів.
- Я перемерзла, мені треба, - ось так не подумавши саму себе здала. - Ой, ну, я мала на увазі, осінь, холодно.
- Так, дуже холодно в будинку, - з іронією закивала Анна. - І, головне, десь так дах протікає, що всю куртку тобі намочило. Ти ж повідом мені, може, майстрів викличу.
- Я була в Райана, - зрозуміла я натяк нашої наглядачки. - Не можу спокійно ходити на уроки та відпочивати, коли він лежить там один в такому стані. Розумієш?
- Чудово розумію, - Анна розігріла молоко, сіла поруч й посміхнулася самою щирою посмішкою.
- Отже, немає проблем з приводу моїх нічних походів? - я уважно придивилася в очі дівчини, сподіваючись, що вона не буде забороняти мені це.
- Проблема є, - зітхнула вона. - Я відповідаю за тебе так само, як і за інших дівчаток. Я не можу тобі дозволити гуляти по ночах. Хіба мало, що може трапитися. Вибач, але я не маю права дозволяти тобі подібне.
- То, це ти наскаржилась директору? - моїй образі не було меж. - Я думала, ти не така. Що ти сама в силі вирішувати наші проблеми.
- Нікому я не скаржилася, - твердо відповіла міс Вітріз. - І, раз сумніваєшся в моїх здібностях, жваво вирушай нагору. І до понеділка залишати будинок тобі заборонено.
- Інакше що? - я різко встала з-за столу. - Директору розкажеш?
- Швидко заспокойся, - прошипіла Анна у відповідь. - Я й без нього впораюся. Наприклад, на наступних зборах переконаю всіх викладачів відправити Райана, лікуватися на материк, де їм займуться професіонали. Все, начебто, добре. Тільки, боюся, йому не сподобається, що через це він втратить рік. І ще більше буде не задоволений, коли дізнається, що все це сталося через тебе.