Деякий час я продовжувала стояти посеред двору, не знаючи, що робити. Здавалося, з Алексом пішла моя впевненість в своїх діях. Я й гадки не мала, наскільки звикла до його постійної компанії. І зараз дуже шкодувала, що прогнала його.
Його невдоволення здавалося зараз такою дрібницею. І що мене так вивело? Хотілося повернути його й попросити негайно вибачення. Але я була впевнена, що він зробить все, щоб я його зараз не знайшла.
Я б ще дуже довго стояла під дощем. Якби не вікно, що голосно відкрилося за моєю спиною.
- Це хто тут гуляє під дощем? - пролунав голос, який змусив мене сховатися за сходами біля входу. - Зараз спущуся та надеру вуха за недотримання постільного режиму!
Вікно зачинилося.
Швидше за все, це була медсестра. І, я була впевнена, що вона збиралася свої слова довести на ділі. Треба було терміново щось робити.
Лише зараз я помітила пожежну драбину біля дверей.
Швидко підбігши до неї, я стала підніматися по мокрих залізних прутах, сподіваючись не зісковзнути та не впасти.
Досить швидко я досягла третього поверху й заглянула у вікно, розташоване поруч зі сходами.
За ним був довгий коридор. Як відкрити вікно зовні, я не знала. Тому, обмотавши руку рукавом куртки, вибила скло, сунула руку в дірку, що з'явилася, та відкрила вікно зсередини.
Тепер варто було акуратно вповзти всередину, намагаючись не порізатися.
Вийшло в мене це майже ідеально. Пара незначних подряпин під час удару об скло, не береться до уваги. Зараз мене хвилювало лише одне. Знайти Райана.
Уявивши, де, приблизно, то вікно, за яким стежила, я побігла вздовж коридору та увірвалася у двері палати.
Тут, як завжди, горіло світло, і було чисто. Тихо пищав якийсь незнайомий мені прилад. А на ліжку лежав Райан. Впізнала я його по родовій плямі, яка виднілася серед купи трубок, причеплених до одного.
- Ех, Рай, хто ж тебе так? - з жахом я підійшла до ліжка й розглянула хлопця.
Він весь був у синцях, а на шиї темнів слід від зашморгу.
Я розгублено дивилася на нього, не знаючи, що далі робити. На столі лежала його картка. Я розкрила її та швидко ознайомилася з докладним описом його стану. Тут вказувалося, що після нанесення декількох десятків ударів, його намагалися задушити. І що кисневе голодування викликало незворотні реакції в мозку.
Висновки лікарів я сфотографувала на телефон та повернула картку назад.
Хотілося ще побути з ним, як двері палати розкрилася, і до неї увійшов містер Фокс.
- Геть звідси! - прошипів доктор. - Негайно!
Я хотіла спробувати пояснити йому мою присутність. Але, бачачи настрій медика, вирішила залишити свої пояснення на інший раз. А зараз швидко вибігла з палати.
- Ще раз тебе тут побачу - призначу такі процедури, що ти сама більше не захочеш з'являтися в лікарні! - кричав він мені вслід.
Я швидко опинилася в холі. Навіть, крик санітарки: «Ходять тут всякі, забруднюють коридор!", Не загальмував мене. Зупинившись біля здивованого вахтера, я відкрила гаманець та поклала йому на стіл пару купюр:
- Це має покрити витрати на установку скла на третьому поверсі, - борючись з частим дихханням, сказала я. - Залишок візьмете собі на чай.
- Ти зовсім совість втратила? - пробурчав той, забираючи гроші. - Занадто багато собі дозволяєш, донька міністра.
- Ви щойно її хабар взяли, тож, не мудруйте, - хмикнула я. - До речі, сюди мою подругу приводили. Чи не в курсі, де вона?
- Другий поверх, палата номер п'ять, - невдоволено відповів охоронець та вказав на сходи в кінці коридору.
- А слона я й не помітила, - пробурчала я, усвідомлюючи, як могла не знайти ці сходи.
Після цього я, не питаючи дозволу, побігла в зазначену палату, плямкаючи мокрими кросівками по підлозі.
Біля палати я зупинилася, усвідомлюючи, що до всіх проблем додалося зіпсоване взуття, за що батьки по голові не погладять. Все ж, це були фірмові кросівки
Я постукала й увійшла всередину, де мені були не раді.
- Дурну ти придумала ідею, - поквапилася повідомити мені Тіффані, поправляючи зачіску біля дзеркала. - В неї знайшли купу болячок та тепер протримають тут біля тижня.
- Не хочу тут бути, - схлипуючи, повідомила Дженні. - Тут нудно й страшно.
- Навпроти, гарна ідея, адже, надана вчасно медична допомога - запорука швидкого одужання, - я підійшла до стільця й сіла біля комп'ютера.
Одразу згадався Алекс та наше спілкування за допомогою комп’ютера. Усередині все стиснулося, і я прикусила губу, щоб не дати волі емоціям.
- Швидше до діла! – приказним тоном сказала Тіффані.
- Я була в нього, - перейшла відразу до справи. - Стан у нього страшний. Вам краще не бачити. Судячи з того, що я прочитала, його ще намагалися в кінці задушити. Але, мабуть, до кінця не вийшло. Навколо нього купа апаратів. Будемо сподіватися, що він одужає.
В кінці моєї промови Дженні голосно заплакала й полізла під ковдру. А Тіффані пішла її заспокоювати. Щось почало мені підказувати, що між Райаном та Дженні щось більше, ніж просто дружба. Але зараз про це питати бути недоречно.
Тому я тихо вийшла з палати й попрямувала до виходу під крики все тієї ж санітарки про те, що я наслідила в коридорі.