Глава 19. Домовленість з русалкою

Двері знову відчинилися, та увійшов містер Фокс.

- Чого кричиш? - з порога запитав він та завіз візок з медикаментами. - Побережи голос. Ще знадобиться.

- Для чого? - я з-під лоба подивилася на медика. - Допитувати мене надумали? Майте на увазі, я не згодна з вашими методами.

- Ніхто тебе катувати не планував, - медик підійшов до мене з надто великим шприцом. - Просто, ти погіршила цією нічною прогулянкою своє здоров'я. Будемо надолужувати згаяне.

- Краще б від ліжка відчепили, - фиркнула я. - Знаєте, не дуже приємно лежати й не мати здатність, навіть, ніс почухати. Або ви всі впевнені, що я така небезпечна?

- Наручники - це результат твоєї втечі, а не нападу на студента, - пояснив чоловік.

- Не вірю, та й, не нападала я ні на кого, - невдоволено відповіла я та приготувалася до подальшого лікування.

Цього разу медик занадто довго крутився навколо мого ліжка. Я, навіть, втомилася від такої підвищеної уваги до моєї персони. Та заснула, варто було йому піти.

Коли я прокинулася, то перше, що побачила - це задоволене обличчя Алекса, який тут посміхнувся мені й кивнув на мене.

- Що таке? - я потягнулася й розтерла обличчя руками. - Я щось проспала?

І тільки, після глибоко позіхання, зрозуміла, що руки мої нічого не стримує.

- Не може бути, мене звільнили? - я помахала руками та подивилася на свої кисті.

Алекс спробував щось сказати та замовк.

Я його не чула.

Мені ж згадалася одна стара гра, яка нібито дозволяла духам спілкуватися з людьми. Не те, щоб я в це вірила. Але зараз це було чудовою можливістю дати голос Алексу.

Паперу не було. Зате, був комп'ютер.

Я сіла за нього, відкрила текстовий документ та покликала декана повітряного факультету, швидко друкуючи алфавіт.

- Здогадуєшся, що це? - хитро подивилася на свого дорослого друга.

Алекс придивився та вказав на літери «Т», «А» та "К".

- Міг би й кивнути, - засміялася я.

«Могла б, і жестовий вивчити», - відповів Алекс та показав мені язика.

- А ти зухвалий, мені такі подобаються, - не припиняла я сміятися.

Алекс схрестив руки на грудях, а потім помахав мені вказівним пальцем.

- Це що? - я хотіла схопити його, але в нашому світі це було не реально, і рука моя пройшла крізь нього. - Ти відшив мене?

Цим саме пальцем, яким щойно декан Айрізарду махав переді мною, він покрутив біля скроні. І знову це викликало гучний сміх.

В цей момент з'явився медик.

Він з деяким непорозумінням подивився на мене.

- Наш алфавіт настільки веселий? - з деяким побоюванням в погляді містер Фокс дивився на мене. - Есмі, в тебе нічого не болить?

- Ні, - я постаралася посміхнутися самою щирою посмішкою. - Ви так нашпигували мене знеболюючими, що я нічого не відчуваю.

- Радий, що тобі краще, - він підійшов до комп'ютера й дав зрозуміти, що йому він потрібний.

- Що з Райаном? – вмить запитала я, поступаючись місцем медику.

- Його знайшли недалеко від земель Фіролену, - містер Фокс щось записував у моїй історії та розповідав мені подробиці про мого друга. - Хлопцеві не пощастило. Він був весь у гематомах та без свідомості.

- Можна його побачити?

- Немає сенсу. Він до цих пір не приходив до тями. Чудо, що, взагалі, вижив. Мабуть, у хлопчини велика жага до життя. Не знаєш, хто його так?

- Якщо б знала, в вас би на одного пацієнта стало більше, - я мимоволі стиснула кулаки та підійшла до вікна. - Якби я знала, що з ним може таке трапитися, ніколи б не покликала б його. Я й уявити не могла, що на острові подібне має місце бути. Тут тільки вчителі, студенти та обслуговуючий персонал. Все ж один одного знають.

- Мабуть, не настільки добре, - похитав головою лікар. - Тому, коли тебе випишу, постарайся не ходити по темряві сама. Та й, взагалі, припиняйте ходити неосновними стежками.

- Так цікавіше, - знизала плечима я. - Багато цікавого можна знайти. Наприклад, ті двері в пагорбі. Не знаєте, навіщо вони там? Моторошне якесь місце. Та сходи такі довгі. Я так і не ризикнула спуститися в самий низ.

- І добре, що не ризикнула, - сказав доктор. - Там не місце для дітей. А твоя справа зараз, взагалі, лежати й лікуватися. - Розумієш? Дотримуватися будеш вказівок? Не хочу більше тебе приковувати.

- Постараюся, - кивнула я та сіла на ліжко.

Містер Фокс ще деякий час пововтузився навколо, щось заміряв та записував. А потім залишив мене в спокої, пообіцявши, що скоро мені принесуть обід.

- Треба б вести себе тихіше, щоб не викликали мені іншого напрямку доктора, - пожартувала я й підійшла до комп'ютера, де залишився мій лист з літерами. - Алекс, ти не знаєш, що сталося з Райаном?

«Ми стежили за тобою», - відповів декан Айризарду.

- Може, ще хтось із ваших гуляв там і бачив це? - все сподівалася я розібратися в тому, що трапилося з Райаном.

Алекс похитав головою.

«Тих, хто може ходити по поверхні не так багато», - неквапливо відповів він мені.

Це була зовсім не та відповідь, на яку я очікувала.

Мені нічого не залишалося, як лягти в ліжко та роздумувати над подальшими діями.

Весь день я покірно слідувала вказівкам лікаря, а ввечері мене відвідали Дженні з Тіффані.

І, якщо сусідці по кімнаті я не здивувалася, то, присутність наштукатуренної блондинки повалила мене в шок.

- Привіт, Есмі, - здавалося, Дженні ще трохи й розплачеться. - Як ти?

- Не так погано, щоб треба було мене оплакувати, - не змогла я не прокоментувати стан знайомої.

- Вибач, - вона ображено подивилася на свою подругу русалку. - Просто, трохи хвилююся.

- Все добре, - я постаралася посміхнутися, а потім звернулася до Тіффані. - В тебе теж різко прокинулося співчуття?

- Краще промовчу про свої бажання. Тому що вони різняться з твоїми очікуваннями, - невдоволено фиркнула блондинка.

- Яка ж ти груба, - похитала я головою. - Але проходь, раз прийшла.